РОЗДІЛ 2
ОРГАНІЗАЦІЙНІ ОСНОВИ СУСПІЛЬНОЇ ОПІКИ В ГАЛИЧИНІ
2.1. Становлення та розвиток державної суспільної опіки в Галичині в умовах
австро-угорської та польської держав
Друга половина ХІХ ст. характеризується складним соціально-економічним,
політичним і культурно-освітнім становищем українського народу, зумовленим його
бездержавним функціонуванням і штучною територіальною розмежованістю. У
Галичині, яка перебувала під владою Австро-Угорської імперії, утвердилася
тенденція щодо полонізації українців, перш за все, через систему
культурно-освітніх закладів. Політичний гніт доповнювався
соціально-економічним, спричиненим розвитком промислового виробництва та,
відповідно, зростанням некваліфікованої, низькооплачуваної праці, особливо
жіночої. Матеріальна неспроможність, соціальна незахищеність матері й дитини
спричиняли зниження життєвого рівня українців Галичини. Аналіз статистичних
даних, зібраних у 1900 році, підтверджує, що смертність серед немовлят у краї
сягала 22,9 %, тоді як у країнах Західної Європи (Англії, Данії, Швеції) вона
не перевищувала 13 % [353, 63].
Відповідно до статистичних даних 1904 року, в Галичині померло 115000 дітей
віком від 1 до 15 років, із них 66214, або 57,35 % від загальної кількості, на
першому році життя [52, 256–269].
У 1905 році в краї нараховувалося понад 40000 сиріт і занедбаних дітей, яким
необхідна була опіка [308, 26].
Однією з причин високої смертності українських дітей у довоєнний період було й
те, що широкі верстви українського населення завдяки політиці спольщеної
Крайової шкільної ради* залишалися анальфабетами*, не мали елементарних понять
про догляд за дітьми [308, 25].
Аналіз джерельної бази досліджуваного періоду уможливлює висновок про те, що в
кінці ХІХ ст. кількість дітей галичан, яким необхідна була допомога, на 15–20 %
перевищувала європейський показник. Таке становище зумовлювалося тим, що в
державах Центральної і Західної Європи діяли закони, які захищали дітей,
зокрема в Данії (закон від 1891 р.), Німеччині (1900 р.), Англії (1912 р.).
Перші виявлені нами у досліджуваний період спроби посилення державного впливу у
сфері опіки над дітьми в Австрії простежуються вже з середини ХІХ ст. Так,
урядове розпорядження від 3 грудня 1863 року (№105) “О праві приналежності”
проголошувало: “…громади мають обов’язок опікуватися убогими дітьми, яких нема
кому удержувати” [308, 24]. Як бачимо, держава, дозволяючи займатися цією
проблемою своїм громадянам, відповідальності за її розв’язання на себе не
брала.
Суттєвий поступ у цій роботі пов’язаний із конституційними змінами в
Австро-Угорській імперії 1867 р. Статті 2, 11, 12, 19 конституції
Австро-Угорщини підтверджували, що всі громадяни, які проживають на території
держави, рівні перед законом і мають право подавати петиції* до уряду, скликати
збори, створювати добродійні об’єднання та культурно-освітні товариства з
урахуванням своїх національних особливостей [1, 112–115]. Цей документ відкрив
великі можливості для створення національними меншинами, зокрема й українцями,
власних товариств. На початковому етапі свого існування більшість із них, окрім
громадсько-просвітніх справ, займалися наданням практичної допомоги дітям і
молоді. Такий крок із боку діючого уряду відкривав нове поле для діяльності
свідомого українського громадянства. Проте, як і раніше, держава безпосередньо
не займалася справами опіки.
Брак ініціативи з боку центрального державного керівництва замінили крайові
органи самоврядування, які намагалися організувати справу суспільної опіки над
дітьми, тобто організованої системи допомоги з боку державних інститутів і
громадських організацій [183, 89]. У 70-х роках ХІХ ст. галицький сейм, у якому
чисельно переважали поляки, ухвалив “основувати великі заведення поправчі для
молоді, то є для осібників, морально зіпсованих, яких поправа є дуже
проблєматичною річю” [308, 25]. Однак цей проект залишився нереалізованим.
Виявлені в ході дослідження документи дозволяють стверджувати, що у ХІХ ст.
питання державного регулювання суспільної опіки над сиротами, занедбаними та
дітьми убогого населення виступили в Галичині на перший план, поруч із такими
важливими проблемами, як створення національної школи, боротьба за рідну мову
викладання, збереження національної самобутності українців.
Перший державний орган управління освітніми справами в Галичині – створена в
1867 р. Крайова шкільна рада, підпорядкована Центральному королівському
намісництву як найвищому органові адміністративної влади в краї та Міністерству
віросповідань і освіти Австро-Угорської імперії, окрім свого основного завдання
– організації навчальних закладів, здійснювала також контроль за опікунськими
установами [269]. Ця робота велася через аналіз звітів, які надходили від
окружних шкільних рад із зазначенням статистичних даних про сирітські
інституції Галичини [281; 284], видання розпоряджень про виховання
безпритульних [283; 285], а також шляхом сприяння видавництвам у безкоштовному
забезпеченні підручниками найбідніших учнів початкових шкіл краю [282].
Міністерство віросповідань і освіти затверджувало статути бурс для початкових і
середніх шкіл [277], матеріально підтримувало наукові і благодійні товариства
[279].
Зазначимо, що, оскільки Крайова шкільна рада знаходилася в руках місцевої
польської шляхти, то і робота, яка нею велася, була спрямована на ополячення не
лише шкіл, але й опікунських закладів [72, 307].
Важливим кроком у справі організації опіки на території Австро-Угорщини стало
розпорядження Міністерств справедливості, громадських справ і скарбу про нагляд
та контроль за діяльністю опікунських з
- Київ+380960830922