РОЗДІЛ 2.
ПРАВОТВОРЧІ ІНТЕРПРЕТАЦІЙНІ АКТИ
В ПРАВОВІЙ СИСТЕМІ УКРАЇНИ
2.1. Правотворчі властивості судової практики
Кардинальні зміни у сучасному правовому житті України обумовлюють звернення до однієї з основних теоретико-прикладних проблем юриспруденції - розуміння джерел права. Вихідною посилкою теоретичної розробки цього питання є твердження про те, що у правовій системи всі види джерел мають соціальну цінність. До форм не менш цінних, ніж закон, можна віднести: статути організацій і об'єднань громадян; акти юридичних угод (договори), судові акти по конкретних справах; правові звичаї [123, С. 89].
Актуальність вивчення судової практики як правової категорії обумовлена, насамперед, зміною пріоритетів державної політики. Офіційна ідеологія проголошує як вищу цінність людину, її права і свободи, а головним завданням держави визнає дотримання та захист прав людини. Конституційне закріплення принципу верховенства права ставить питання: чи може нормативістська концепція права, що визнає в якості єдиного джерела права нормативно-правовий акт, послужити теоретичним фундаментом діяльності держави та суспільства в області забезпечення прав людини? Інше актуальне питання: чи відповідає природі права визнання множинності його джерел, у тому числі судової та адміністративної практики, чи відповідає це потребам реалізації сутнісних властивостей правової матерії - свободи, рівності, справедливості в конкретних суспільних відносинах? [128] Розвиток правової думки в країнах континентального права характеризується пошуками нових форм вираження права. У центрі цих пошуків, у тому числі й в Україні, останнім часом дедалі частіше постає судова практика.
Французький правознавець-компаративіст Р. Давид доводить, що для того, щоб зробити висновок про можливість розглядати судову практику в числі джерел права "потрібно не стільки цікавитися формулюваннями різних авторів і доктринальних добутків, скільки звернути увагу на інший фактор - на дедалі більшу кількість різного роду збірників та довідників судової практики. Ці збірники і довідники пишуться не для істориків права чи соціологів та не для задоволення їхніх читачів: вони створюються для юристів-практиків, і їхня роль пояснюється лише тим, що судова практика є в буквальному значенні джерелом права" [49, С. 131].
При дослідженні цього питання вченими наводились думки, що
а) судова практика є джерелом права лише в тій частині, в якій вона знаходить своє відображення в роз'ясненнях Пленуму ВСУ;
б) судова практика є джерелом права в повному обсязі (рішення КСУ, ВСУ, інших судових інстанцій у конкретних справах), включаючи сюди й рішення районних судів;
в) судова практика незалежно від форм її вираження не є джерелом права [95, С. 205]
Компромісну позицію зайняв А. Поляков, з точки зору якого судова практика - це вторинні правові тексти і, відповідно, виступає як вторинне джерело права. [139, С. 665]
Дедалі частіше при розгляді конкретних справ лунають посилання: з даного питання вже склалася судова практика; висловлена позиція суперечить судовій практиці; аналогічна судова практика відсутня і т. ін. З метою правової аргументації науковці та практики постійно посилаються на положення судової практики. Наявність по розглянутій справі певної судової практики багато в чому визначає позицію судді при винесенні аналогічного судового акта. Практично в усіх електронних правових базах даних є практика ВСУ, ВГСУ, практика судів загальної юрисдикції. Постанови Пленуму ВСУ, ВГСУ вплинули на розвиток різних сфер правового регулювання, тому постала гостра потреба вивчення такого багатогранного явища, як судова практика, постала потреба оцінити роль судової практики в сучасній правовій системі України, виробити критерії і параметри її динаміки, розглянути позиції вчених, які досліджували дане правове явище.
У юридичній літературі немає єдиної думки у визначенні поняття "судова практика". Судову практику ототожнюють то з поняттям прецеденту, то з постановами пленуму відповідних вищих судів, то з будь-яким судовим рішенням узагалі.
На думку С. Братуся та А. Венгерова, судова практика як підсумок судової діяльності є результатом тлумачення норм права в процесі їх застосування судом при вирішенні конкретних справ. Ці результати розкривають і поглиблюють зміст застосовуваної норми, конкретизують її у формі певних положень своєрідного нормативного характеру - правоположень. Судова практика означає єдність: а) того виду судової діяльності по застосуванню правових норм, який пов'язаний з виробленням правоположень на підставі розкриття змісту застосовуваних норм, а в необхідних випадках - їх конкретизації і деталізації; б) специфічного результату, підсумку цієї діяльності самих правоположень. До судової практики в такому випадку слід відносити і постанови Пленуму Верховного Суду [24, С. 16 - 17].
Позиція С. Братуся й А. Венгерова, по суті, зводиться до твердження, що судова практика - тільки судова діяльність, пов'язана з виробленням правоположень, і не більше того. Автори рішуче заперечують думку, що до судової практики належить будь-яке рішення суду (чи навіть сума рішень по конкретній групі справ), якщо воно не формує нове правове поняття. Однак навряд чи варто вилучати із судової практики масив, часом дуже значний, судових рішень, що полягають в простому застосуванні ясного і чіткого закону. Адже досить не просто знайти критерій, за яким, відповідно до позиції С. Братуся та А. Венгерова, одне судове рішення належить до судової практики, а інше - ні.
Н. Єгоров розуміє судову практику як "багаторазове однакове вирішення судами однієї і тієї ж категорії справ" [45, С. 36].
В. Соловйов, узагальнивши позиції різних учених з даного питання, сформулював наступні висновки. У чинному російському законодавстві відсутнє визначення поняття судової практики, хоча сам термін трапляється неодноразово. Застосовується формула "роз'яснення з питань судової практики", у якій закладена можливість роздільного трактув