РОЗДІЛ 2
МІЖНАРОДНІ ІНВЕСТИЦІЙНІ ПРОЦЕСИ
В АГРАРНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ УКРАЇНИ
2.1. Особливості залучення іноземних інвестицій
у світове сільське господарство
Розвиток світової економіки дедалі більше набирає глобалістичних ознак, коли інтереси однієї країни в тій чи іншій сфері суспільного буття все більше переплітаються з інтересами інших держав. У доповіді ООН про розвиток людини за 1999 рік "Глобалізація з людським обличчям" поставлено завдання "щоб глобалізація слугувала інтересам людини, а не тільки зростанню прибутків компанії" [55, c.20]. Йдеться про те, щоб глобалізація сприяла зменшенню бідності та поліпшенню харчування людей. За оцінками експертів, у світі щорічно потерпають від голоду понад 1 млрд. людей. Для розв"язання продовольчої проблеми потрібен вільний і відкритий ринок продовольства, його поєднання з допомогою високорозвинених менш розвиненим країнам" [55, c.16-17].
Однак дослідження динаміки розвитку світового сільського господарства за останні роки свідчить про недостатнє інвестиційне забезпечення розв"язання світової продовольчої проблеми [22; 55; 63]. При цьому автори виділяють декілька причин такої ситуації:
* Нерівномірність розселення населення, більше половини якого проживає лише на п"ятій частині земної суші.
* Швидке зростання чисельності населення в країнах з низьким рівнем розвитку сільського господарства.
* Низький рівень (в середньому на 70%) задоволення потреб населення у продовольстві в порівнянні з науковими нормами харчування людей.
* Нерівномірний розвиток сільського господарства в різних країнах світу і низький рівень в країнах з великою чисельністю населення.
* Низька і нерівномірна продуктивність праці в сільському господарстві в різних країнах світу.
* Постійне скорочення зайнятості населення в сільському господарстві, зокрема його частка знизилась з 70% у середині ХХ століття до 46% - на початку ХХІ століття.
* Низький рівень інтенсифікації та інвестування сільського господарства, особливо у країнах з великою чисельністю населення.
Такий стан справ у світовому сільському господарстві в значній мірі зумовлений недостатньою увагою до галузі в політиці розвитку, особливо в країнах, що розвиваються та з перехідною економікою. Донедавна вважалось, що основними чинниками розвитку сільського господарства є кліматичні умови. Досліджуючи цю проблему М.Тодаро зазначає: "у 1950-1960-х роках 18 країн, що розвиваються, направляли в аграрний сектор тільки 12% загального обсягу інвестицій, хоча частка галузі у ВВП досягла маже 30%, а частка зайнятих - понад 60% [163, c.266]. І навпаки, успіхи розвинутих країн світу були досягнуті завдяки зміні пріоритетів. Провідна роль в досягненні високих врожаїв і зростанні виробництва належить мобілізації капіталу, технологічному прогресу [163, c.287]. За останні роки великий досвід істотного зростання сільськогосподарського виробництва за рахунок чинників науково-технічного прогресу, збільшення інвестиції, впровадження інновацій нагромаджено і в країнах, що розвиваються. Ці чинники забезпечили великий економічний ефект при вирощуванні кукурудзи у Перу, пшениці у Чилі і Пакистані, бавовни у Бразилії, каучуку у Малайзії [63, с.22].
Таким чином, розв'язання глобальної продовольчої проблеми вимагає прискорення інтенсифікації світового сільського господарства. Це у свою чергу вимагає суттєвого зростання інвестицій в галузь. З цього приводу Дж.Меллор стверджує, що стратегія зростання світового сільського господарства має ґрунтуватись на інтенсифікації, удосконаленні технологій, інституціональних структур і цінової політики; диверсифікації зайнятості сільського населення в обслуговуючу інфраструктуру [212, c.69].
Інвестиційний шлях нарощування сільськогосподарського виробництва і поліпшення продовольчого забезпечення населення особливо проявився у другій половині ХХ століття. Світове виробництво зерна у той період подвоїлось, і це було досягнуто не за рахунок збільшення посівних площ, а завдяки інтенсифікації [63, с.98]. В першу десятку країн, які є основними виробниками пшениці входять США, Канада, Аргентина, Франція, Казахстан, Росія, Україна, Китай, Індія, Австралія. Багато з цих країн можуть значно підвищити виробництво пшениці за рахунок інтенсифікації та підвищення врожайності. Це перш за все Казахстан, Росія і Україна, природно кліматичні умови та застосування сучасних технологій в яких можуть подвоїти урожайність пшениці [63, с.98]. Найбільшими виробниками другої продовольчої зернової культури - рису є Бразилія, Китай, Японія, Бірма, Індонезія, Філіппіни, Таїланд, В'єтнам, Бангладеш, Індія. Застосування високоврожайних сортів рису та сучасних технологій дозволили багатьом з цих країн повністю задовольнити внутрішній ринок та частину продукції експортувати [63, с.98].
Таким чином, в обох групах країн основних виробників та експортерів продовольчого зерна зростання виробництва досягнуто на основі інтенсифікації та вкладення значних інвестицій. Загалом за період після ІІ світової війни сільське господарство стало на шлях модернізації та індустріалізації. Однак цей процес йде нерівномірно. Для сільського господарства розвинених країн характерний високий рівень автоматизації, механізації, хімізації з використанням новітніх технологій. У більшості країн, що розвиваються - в галузі переважає ручна праця (табл. 2.1.). Різниця в забезпеченості тракторами між Японією і країнами Африки (в середньому) - 500 разів. Різниця у внесенні на гектар ріллі мінеральних добрив між
Таблиця 2.1.
Характеристика рівня інтенсифікації та інвестування сільськогосподарського виробництва в різних регіонах і країнах світу
Показники і одиниці виміруРегіони і країни світуЗначення показників1. Частка зайнятого
працездатного населення в
сільському господарстві, %- Азія і Африка
- Південна Америка і Японія
- Європа і Північна Америка60
20
102. Забезпеченість тракторами
(на 1000 га ріллі), шт.- Японія
- Італія, Німеччина
- Росія
- Латинська Америк