Розділ 2. Ісламський чинник у суспільно-політичних відносинах на Балканах
2. 1. Історичні витоки ісламського чинника в Балканському регіоні
Становлення та розвиток ранньофеодальної державності на Балканах відбувалися у
складній міжнародній ситуації на півострові. Активну участь у цьому процесі
приймали не тільки Візантія і перші слов’янські держави на Балканах, але і інші
етнополітичні об’єднання місцевого населення, а також держави і народи сусідніх
регіонів Європи.
Зазначимо, що внутрішньобалканські контакти та зв’язки під час першого періоду
міжнародних відносин у регіоні – з середини VI до кінця VII століть [185, 286]
– ще не стали безпосереднім чинником міжнародних відносин у Європі в цілому:
крім Візантії на справи Балкан впливав лише Аварський хаганат.
На початку другого періоду (з кінця VII до кінця ІХ століття) міжнародні
відносини на півострові стали не тільки міжетнічними, але і міждержавними.
Тепер уже не Аварський хаганат, що являв собою додержавне міжплемінне
об’єднання, а Болгарська держава виступила в якості суперника Візантії в
боротьбі за панування на Балканах. Звичайно, що візантійсько-болгарський
конфлікт, що загострився у середині VIIІ століття і досяг особливої гостроти в
середині ІХ століття, не визначав характеру міжнародних відносин у межах всього
півострову протягом даного періоду. І тим не менше, саме відносини Візантії та
Болгарії у VIIІ-ІХ століттях особливо впливали на міжнародну ситуацію на
більшій частині Балканського півострову від Егейського моря до Дунаю і від
Чорного моря до Адріатики. Принципово новим чинником у розвитку міжнародних
відносин на Балканах протягом даного періоду стало завершення процесу
оформлення держав у сербів та хорватів, тобто у слов’янських народів
півострову, що не ввійшли до Візантії та Болгарії. Таким чином, міжнародні
відносини на Балканах у ІХ столітті стали одночасно відносинами міждержавними.
Створювалася система міждержавних зв’язків, які виходили за межі Балканського
півострову. У певній суспільно-політичній ізоляції в односторонніх етнічних
зв’язках з різними державами на півострові залишались у цей період тільки
албанці та влахи, суспільно-політичні об’єднання яких ще не відігравали
помітної ролі в міжнародному житті регіону.
Зазначимо, що на характер міжнародних відносин на Балканах серйозно вплинуло
утвердження християнства як пануючої релігії серед більшості населення регіону.
Хоча офіційне хрещення Болгарії датується 864– 865 роками, а сербських
князівств – 60– 70-ми роками ІХ століття, повне завершення цього процесу
відноситься до кінця століття. Прийняття християнства в якості офіційної
релігії, призвело до того, що релігійні протиріччя перестали бути для “старих”
християнських держав Сходу та Заходу приводом політики підкорення сусідніх
народів. Ідеологічною основою позиції Візантії у відносинах зі слов’янськими
державами регіону стала тепер теорія про “співтовариство християнських країн”
під егідою повелителя і арбітра “цивілізованого світу” – імператора
Константинополя.
Найхарактернішою рисою третього періоду міжнародних відносин на Балканах (з
кінця ІХ до кінця другого десятиліття ХІ століття) стала боротьба за гегемонію
на Балканах Візантії та Болгарії. Боротьба точилася більше півстоліття не
тільки за розширення кордонів однієї з держав, а за саме існування однієї з
ворогуючих сторін як самостійної держави. В це протиборство були втягнуті
поступово не тільки всі інші держави півострову, але також прямо чи
опосередковано великі небалканські політичні сили: печеніги та араби, Київська
Русь, Угорщина, Германське королівство, Фатімідський Єгипет. Особливий вузол
міжнародних зв’язків протягом третього періоду складає сербо-хорватський район
Балкан. Зазначимо, що з кінця цього періоду поступово почав формуватися процес
утворення нової боснійської етносоціальної спільноти з тенденцією перетворення
її в ранньофеодальну народність [185, 298].
Четвертий період міжнародних відносин на Балканах (1018– 1186 рр.) був часом
міжетнічних зв’язків та контактів. Підкреслимо, що для даного періоду
характерне поступове і досить часто військове втручання у балканські справи
великих європейських держав, що намагалися перехопити у Візантійської імперії
гегемонію на півострові. Протягом цього періоду північно-західна частина Балкан
стали ареною експансіоністських прагнень Угорщини, Венеції та Сицілійського
королівства. Саме в період візантійського панування вперше виходять на
політичну арену також албанці. Документальні свідчення про перші спроби
утворення самостійних албанських держав відносяться до початку 80-х років ХІІ
століття [185, 310].
Історія албанців простежується з епохи Великого переселення народів.
Балканський півострів протягом VI– VII століть був зайнятий “варварськими
племенами слов’ян”, тоді як вся інша цивілізована Європа не встояла під
натиском “варварів” германців. Старі етнічні назви “фракійці”, “македонці”,
“далмати”, “даки”, “іллірійці” були просто витіснені з історичного поля Балкан.
З берегів Вісли переселилися сюди предки сучасних чехів, сербів, хорватів,
словенців, якоюсь мірою болгар, сучасних македонців, боснійських мусульман. У
цьому слов’янському морі вціліли тільки кілька етнічних острівців – це були
романомовні предки румунів та молдаванів, греки та албанці. Вперше на
політичній карті Балкан назва “албанці” з’являється у 1045 році, коли
візантійці знову захопили територію стародавнього Епіру. Вважається, що албанці
є нащадками іллірійців, стародавнього населення Балканського півострова.
Оточені з усіх боків слов’янськими державами і поселеннями, албанц
- Київ+380960830922