РОЗДІЛ 2
СУБ'ЄКТИВНІ УМОВИ ДІЙСНОСТІ ГОСПОДАРСЬКИХ ДОГОВОРІВ
2.1. Здатність суб'єктів господарювання до укладення господарських
договорів
Необхідною умовою дійсності господарського договору є його укладення належними (легітимними) учасниками господарського обігу. Такі суб'єкти повинні бути визнані державою шляхом вчинення відповідними державними органами певних дій, тобто пройти легітимацію8. Легітимація суб'єктів господарювання в Україні може складатися "з одного елементу - державної реєстрації; двох елементів - державної реєстрації і ліцензування (для заняття тими видами діяльності, що вимагають ліцензування); трьох елементів - державної реєстрації, ліцензування й патентування (для заняття тими видами діяльності, що вимагають і ліцензування, і патентування)" [166, с. 13].
Укладення господарських договорів на першому етапі залежить від уявлення про майбутнього контрагента та його ділової репутації. Офіційними носіями інформації про суб'єкта господарювання є свідоцтво про державну реєстрацію, установчі документи, статут, ліцензія, проте не завжди на практиці, з різних причин, є можливість ознайомитись з ними. В такому випадку господарські договори укладаються на власний ризик контрагентів, що призводить до появи договорів, укладених з неіснуючими (фіктивними) підприємствами, або договорів, укладених з перевищенням обсягу господарської правосуб'єктності. Закон України від 15 травня 2003 року "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" надав можливість уникнути таких ситуацій, встановивши в статті 16, що з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців створюється Єдиний державний реєстр [29]. Дата внесення до Єдиного державного реєстру запису про проведення державної реєстрації юридичної особи є датою державної реєстрації юридичної особи (стаття 25) [29]. При цьому вітчизняне законодавство врахувало досвід зарубіжних країн, що передбачає створення відкритих (публічних) реєстрів, загальнодоступних для ознайомлення широким колом зацікавлених осіб. Так, відповідно до статті 20 Закону України від 15 травня 2003 року "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" передбачено, що відомості, які містяться в Єдиному державному реєстрі, є відкритими і загальнодоступними [29]. Подібне положення міститься й в статті 58 ГК України, де зазначено, що відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.
Можливість вільно отримати достовірну та повноцінну інформацію про майбутнього контрагента сприяла б більш виваженому підходу при укладенні господарських договорів і допомогло б уникнути, в більшості випадків, настання негативних наслідків для добросовісних суб'єктів господарювання. Реалізацією чого може стати використання суб'єктами господарювання даних, що містяться в Єдиному державному реєстрі та мають офіційне значення. Так, статтею 18 Закону України від 15 травня 2003 року "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" передбачено: якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін [29].
Особливий суб'єктний склад є однією з кваліфікуючих ознак господарського договору, який характеризується наявністю у сторони статусу суб'єкта господарювання. Відповідно до статті 55 ГК України суб'єктами господарювання визнаються учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність, реалізуючі господарську компетенцію (сукупність господарських прав та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків, передбачених законодавством.
Для визнання господарського договору дійсним важливим є питання саме наявності у суб'єкта господарювання господарської правосуб'єктності, що досить часто ототожнюється з поняттям господарської компетенції.
За визначенням С.С. Алексєєва: правосуб'єктність є суспільно-юридичною властивістю, яку норми права надають особам у відповідності з вимогами економічного базису, потребами суспільного розвитку [47, с. 139]. Участь суб'єкта у якості господарюючого в господарсько-договірних відносинах обумовлюється наданням такому суб'єкту належної господарської правосуб'єктності. За часів планової економіки в юридичній літературі розгляд господарської правосуб'єктності зводився до визначення господарської компетенції [181, с. 66-85]. Господарська компетенція визначалась не тільки як здатність придбати та здійснити конкретні господарські права та обов'язки, але й як певна сукупність прав та обов'язків, встановлених законом [52, с. 32; 181, с. 71]. Таким чином, господарська компетенція охоплювала і поняття правоздатності. Основою такого підходу було те, що правове положення того чи іншого суб'єкта господарювання чітко регламентувалося нормативними актами, де встановлювалися конкретні права та обов'язки господарюючих суб'єктів, і виходити за межі цих правил не дозволялося. Діяв принцип "заборонено все, що не дозволено". Хоча Б.М.Лазарєв, говорячи в той час про компетенцію органів управління, відзначав: в цілому компетенція за її місцем серед правових явищ відноситься не до правоздатності, а до суб'єктивних прав та обов'язків, які випливають безпосередньо із закону та існують до стадії конкретних правовідносин [115, с. 101].
В сучасних умовах господарювання, зі зміною політичного та економічного курсу держави, розвитком підприємницької діяльності акценти змінилися в сторону закріплення чітко регламентованих прав та обов'язків лише за органами державної влади, які здійснюють регулювання (управління та контроль) господар