РОЗДІЛ 2
СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ОРГАНІЗАЦІЙНИХ ПІДХОДІВ У ГАЛУЗІ ОХОРОНИ ТА ЗАХИСТУ НАВКОЛИШНЬОГО СЕРЕДОВИЩА
У ВЕЛИКІЙ БРИТАНІЇ
2.1. Вища школа Великої Британії у світлі міжнародних суспільно-політичних та соціально-економічних змін
Гуманізація освіти, розвиток мережі новітніх навчально-виховних закладів, органів державного управління освітою, громадського самоврядування в освіті потребують розробки програм універсального спрямування.
Генеральний директор ЮНЕСКО Федеріко Майор виступив (1998 р.) з доповіддю щодо проблем вищої освіти XXI ст., у якій пріоритетом сьогодення визначено загальність початкової, середньої освіти та "університетів для всіх".
Загальною освіта стане тоді, коли вона буде доступною для всіх та здійснюватиметься неперервне навчання, яке забезпечуватиме загальну "підготовку до життя". Універсальність освіти має відігравати стабілізаційну роль у період експоненціального збільшення наукових і технічних знань.
Це гуманітарне спрямування, як свідчить аналіз синдрому освітньої кризи, глибоко закорінене у старому, як світ (ще з часів Яна Коменського та Йоганна Песталоцці), принципі природовідповідності. Потрібно реконструювати феномен природовідповідності й наповнити його змістом, що відповідав би сучасному розвиткові науки про людину, природу та її зміни під впливом діяльності людини.
Завідувач кафедри ЮНЕСКО з педагогічної науки професор Лювенського католицького університету Жан-Марі де Кетеле - головний автор документа "Вища освіта XXI ст." - пропонує до розгляду "Основи для універсального й конкретного підходів до вищої освіти в XXI ст.". У документі висвітлюються аксіологічні принципи універсальності вищої освіти, ціннісні орієнтації етичного, естетичного, релігійного, правового та інших спрямувань. Процеси європейської інтеграції охоплюють дедалі більше сфер життєдіяльності. Варто зауважити, що спроби надати загальноєвропейського характеру вищій школі фактично розпочалися в 1957 році з підписання Римської угоди. Згодом ці ідеї розвинулися в рішеннях конференції міністрів освіти 1971 та 1976 років, у Маастрихтському договорі 1992 року.
Наступні роки характеризувалися запровадженням різноманітних програм під егідою ЄС, Ради Європи, що сприяли напрацюванню спільних підходів до вирішення транснаціональних проблем вищої освіти [64, 143, 251, 283].
Це насамперед програми приведення національного законодавства у сфері освіти до норм, напрацьованих країнами Європи, розширення доступу до вищої освіти і підвищення академічної мобільності студентів та їхньої мобільності на ринку праці, створення системи навчання впродовж усього життя та багатовимірні завдання зі зближення освітніх програм і систем, які вирішувались у рамках численних програм "TEMPUS / TACIS"[217].
Розвиток освітніх систем зумовлений факторами розвитку світової спільноти в цілому. У документах ЮНЕСКО, прийнятих у 90-ті роки ХХ ст. та на початку ХХІ ст., розроблено комплекс програм щодо пріоритетних напрямів розвитку вищої освіти на світовому рівні. На Всесвітній конференції ЮНЕСКО, що відбулася у Парижі 5-8 жовтня 1998 року, була прийнята "Всесвітня декларація вищої освіти для ХХІ століття: підходи і практичні заходи", в якій викладено визначення поняття "вища освіта", розглянуто її значення для соціально-культурного та економічного розвитку, а також обґрунтовано перспективні шляхи розвитку майбутньої освіти.
Готуючись до конференції ЮНЕСКО видала у 1995 р. Статут про зміни та розвиток вищої освіти. Пізніше було проведено п'ять регіональних зборів (Гавана, листопад 1996 р.; Дакар, квітень 1997 р.; Токіо, липень 1997 р.; Палермо, вересень 1997 р.; та Бейрут, березень 1998 р.) де прийнято декларації та плани практичних заходів, кожен з яких мав свою специфіку та особливості, які надалі були враховані у цій Декларації та відображені у процесі підготовки до Всесвітньої конференції [31, 139, 296].
Головні положення Декларації базувалися на рекомендаціях щодо розвитку вищої освіти, прийнятих головними комісіями та конференціями, а саме: Міжнародним комітетом вищої освіти ХХІ ст., Світовим комітетом культури та розвитку, 44-ою та 45-ою сесіями Міжнародних конференцій з питань освіти (Женева 1994 р., 1996 р.); 27-ою та 29-ою сесіями Генеральної конференції ЮНЕСКО (зокрема Рекомендації про статус викладацького складу вищої школи), Всесвітньою конференцією "Освіта для кожного" (Таїланд 1990 р.), Конференцією ООН з питань довкілля та розвитку (Ріо-де-Жанейро 1992 р.), Конференцією з питань академічної свободи та університетської автономії (Синайа 1992 р.), Світовою конференцією з прав людини (Відень 1993 р.), Міжнародним Саммітом з проблем соціального розвитку (Копенгаген 1995 р.), Міжнародним конгресом освіти та інформатики (Москва 1996 р.), Світовим конгресом вищої освіти та розвитку людських ресурсів ХХІ ст. (Маніла 1997 р.) [15, 125, 139, 225, 296].
Основні принципи цього документа знайшли продовження у доповіді ЮНЕСКО "Право на освіту для всіх протягом життя" від квітня 2000 р., а також на 7-й Міжнародній конференції ЮНЕСКО 11-14 грудня 2001 року.
Інтенсивність розвитку інтеграційних процесів у галузі освітньої політики в країнах західного регіону починає набирати обертів у 60-90 рр. ХХ ст. (підписання Договору "Спільного ринку", 1957 р., Римський договір, Договір про заснування Європейського Союзу 1984 р. тощо) [15, 284].
Нарешті 1997 року під егідою Ради Європи та ЮНЕСКО було розроблено і прийнято Лісабонську конвенцію про визнання кваліфікацій, що належать до вищої освіти Європи. Цю конвенцію підписали 43 країни (Україна в тому числі), більшість з яких і сформулювали згодом принципи Болонської декларації.
Нормативну базу Сорбонсько-Болонського процесу склали два документи: Сорбонська декларація від 25 травня 1998 р. "Про гармонізацію європейської системи вищої освіти", яка підписана міністрами освіти Франції, Німеччини, Італії та Великої Британії, та Болонська декларація міністрів освіти європейських держав від 19