РОЗДІЛ 2
ПРАВОСЛАВНЕ ДУХОВЕНСТВО В СОЦІАЛЬНІЙ СТРУКТУРІ
РАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА
2.1. Соціально-демографічний склад духовенства
На початку ХХ ст. РПЦ займала монопольні позиції в релігійному просторі. В Україні дев'ять єпархій РПЦ складали митрополичий округ. Функціонування церковного світу забезпечувала ієрархія, яка поділялася на три ступені: єпископську, пресвітерську та дияконську. У 1914 р. біле духовенство в Україні нараховувало 22846 осіб. Чисельність священнослужителів становила 10673, дияконів - 2337, псаломщиків - 9836 [1, 238].
В Україні станом на 1914 р. діяло 105 монастирів, із них 56 чоловічих і 49 жіночих, де проживало 4367 ченців і черниць, 6222 послушників і послушниць [1, 237].
Події демократичної революції 1917-1920 рр. поглибили церковно-визвольний рух та прискорили організаційне розмежування в середині РПЦ. Реалією 20-х рр. стало інституційне оформлення кількох православних церков. Загальна чисельність православного духовенства, за даними всесоюзного перепису населення, на грудень 1926 р. становила 15402 (91,3 % від загальної чисельності духовенства в Україні) [2, 106-107]. Чисельність православних священнослужителів на 1927 р. у порівнянні з 1914 р. збільшилася не суттєво - до 10973 [2, 107; 3, 108]. З'ясуємо зміни в демографічному складі духовенства найбільших православних конфесій - РПЦ, УАПЦ, Синодальної та Соборно-єпископської церков.
Панівною за кількістю релігійних громад залишалася РПЦ. Напередодні 1920 р. ця конфесія мала у своєму складі 27 архієреїв [4, 102]. На початку 20-х рр. відбулося розширення складу вищого духовенства. Збільшення єпископів стало наслідком ухвалення постанови патріарха Тихона від 20 листопада 1920 р. Документ передбачав поділ єпархій на "декілька місцевих єпархій" [5, 169]. З набуттям постановою чинності на території України в 1923 р. діяло 58 архієреїв РПЦ [4, 102-108]. Протягом 1920-х рр. репресії, адміністративно-кримінальне переслідування духовенства обумовили зменшення чисельності архієреїв. На 1931 р. залишилося 22 [4, 102-108].
Переважну більшість духовенства РПЦ, що представляла пресвітерську ступінь ієрархії, становили особи, висвячені в дореволюційні часи. Сан приймали і в 20-ті рр. ХХ ст., передусім на початку десятиліття. Однак поповнення стану духовенства в 1920-х рр. мало поодинокий характер і суттєво не відбилося на чисельності священнослужителів РПЦ.
Для з'ясування змін у демографічному складі духовенства проаналізуємо співвідношення кількості громад і чисельності священиків на початку ХХ ст. та на середину 1920-х рр. Незважаючи на те, що відбулося зменшення кількості громад, священиків у 1920-х рр. не вистачало. У 1914 р. у Київській губернії на одну громаду РПЦ припадало 1,1 священика [1, 236-238]. У цій губернії на вересень 1925 р. в 1047 громадах служив 981 священик (на одну громаду припадало 0,9 священиків) [6, 84; 7, 9].
У 1914 р. у Харківській губернії в одній громаді служили 1,1 священика [1, 236]. На вересень 1925 р. спостерігаємо збільшення кількості священиків. У 243 громадах РПЦ служили 498 священиків. Штат кліру в одній парафії складався з двох священиків [6, 84; 7, 9].
У Волинській губернії в 1914 р. 10 громад обслуговували 9 священиків [1, 236]. На вересень 1925 р. у 660 громадах діяли 338 священиків [6, 84; 7, 9]. Один священик опікав дві громади.
У Донецькій губернії на початку 1925 р. 10 громад обслуговували 4 священиків [6, 84; 8, 24].
Отже, у порівнянні з 1914 р. кількість священнослужителів зменшилася. На одну громаду РПЦ припадало від 2 до 0,4 священика. Це співвідношення свідчить, що РПЦ відчувала брак кадрів.
Вагомі зміни в чисельності православного духовенства відбулися в 1921 р. з організацією УАПЦ. Єпископат РПЦ поставився вороже до національного церковного руху. З представників вищої ієрархії РПЦ тільки архієпископ Полтавський і Переяславський Парфеній Левицький виявляв прихильність до прагнень національно свідомої інтелігенції та селянства організувати українську церкву. Проте загроза покарання московською церковною владою, радикалізм вимог учасників українського церковного руху змусили архієпископа відійти від церковних реформаторів [9, 200-201].
Автокефальний рух підтримала незначна частина нижчої ланки ієрархії РПЦ. Станова корпоративність, строга ієрархічна субординація не дозволяли виявити ініціативу пересічним священикам і дияконам. Вона могла дорого коштувати "порушникам": від епітимії, а відтак і загрози носити клеймо недовіри начальства, аж до позбавлення духовного сану та відлучення від церкви за відступництво. І дійсно, у лютому 1921 р. Синод єпископів РПЦ в Україні перетворив загрози на реальність, оголосивши про позбавлення сану всіх священнослужителів - прихильників автокефального руху [9, 200]. Це рішення безперечно відсторонило частину духовенства від церковних реформаторів. Тому питання формування церковної ієрархії делегатами Собору (14-30 жовтня 1921 р.) вважалося одним із найважливіших.
Закритим голосуванням 23 жовтня першоієрархом національної церкви було обрано протоієрея Василя Липківського. У Софійському соборі делегати здійснили хіротонію. Наступного дня митрополит В. Липківський за участю священиків висвятив на архієпископа Київщини протоієрея Нестора Шараївського. До кінця роботи Собору автокефальна ієрархія поповнилася С. Орликом, І. Теодоровичем, О.Ярещенком, Ю.Міхновським [9, 218; 10, 115].
Протягом 1920-х рр. чисельність єпископату зростала і в 1928 р. становила 31 чоловік [10, 225].
Протягом двох місяців після Собору 1921 р. єпископи УАПЦ у Києві висвятили не менше 200 священиків і стільки ж дияконів [11, 69]. Духовенство УАПЦ на середину 1926 р. нараховувало близько 1500 осіб [7, 9; 10, 143; 11, 231; 12, 15].
Визначимо, чи вистачало священиків для життєдіяльності конфесії. У середині 1920-х рр. УАПЦ не відчувала гострої нестачі кадрів священиків. Висловлену тезу підтвердимо статистичними даними про кількість священнослужи