РОЗДІЛ 2
ПОЛІТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ПРИЄДНАННЯ
ГАЛИЧИНИ І БУКОВИНИ ДО АВСТРІЇ
2.1. Особливості державного устрою Австрії наприкінці XVIII -
у першій половині XIX ст.
Державні кордони володінь монархії Габсбургів формувалися впродовж віків і за неоднакових обставин. Ще 1156 р. майнцські маркграфи Бабенберги домоглися від імператора Священної Римської імперії права називати свої володіння герцогством. Цей рік прийнято вважати роком заснування Австрійської держави, яка виникла на альпійських землях, на південь від Дунаю. У ХІІ-ХІV ст. Австрія купила або успадкувала Штирію, Каринтію, Крайну і Тіроль.
Ці володіння 1282 р. перейшли до Габсбургів і з того часу аж до розпаду імперії* у 1918 р. вважалися спадковими австрійськими землями. Згодом завдяки династичним зв'язкам, військовим завоюванням та іншим чинникам Габсбурги до середини ХVІІ ст. інкорпорували історичні землі інших народів у Центрально-Східній Європі. Крім цього, їм належали великі території в північно-західній частині Європи, а також в Іспанії [141, с. 19-23].
Нове співвідношення політичних сил, яке склалося у Європі в останній третині ХVІІІ ст., дало змогу Австрії розширити свої володіння на сході. Внаслідок першого поділу Речі Посполитої 1772 р., проведеного Австрією, Пруссією і Росією, до складу монархії Габсбургів були включені етнічні польські й українські землі, які утворили окрему провінцію - королівство Галичини і Лодомерії. В урядовій австрійській термінології загарбання цих земель мало назву "ревіндикації", або "прийняття".
Під час наполеонівських воєн наприкінці ХVІІІ ст. кордони Габсбурзької монархії часто змінювалися, насамперед за рахунок окраїнних земель. За Кампоформійською угодою 1797 р., до Австрії відійшла ліквідована Наполеоном І більша частина Венеційської республіки з Істрією, Далмацією і Бокою Которською, де жили словенці та хорвати. Проте Братиславський (Пресбурзький, Пожонський) мир 1805 р. позбавляв імперію цих адріатичних володінь.
За Шенбрунським миром 14 жовтня 1809 р., Австрія віддала здобуту під час третього поділу Польщі частку Варшавському герцогству. Крім цього, до Варшавського герцогства були приєднані Замойський округ і Йозефштадт (Підгуже) поблизу Кракова. Польсько-австрійською співвласністю стали також велицькі саліни (соляні джерела).
Австрія втратила, серед інших, також значну частину словенських і хорватських земель. Далмація, Примор'є, Крайна, частина Каринтії, Хорватії і Військового Кордону за р. Сава увійшли до складу Іллірійських провінцій Французької імперії (1809-1814 рр.) [32, s. 283-481]. Після повер-нення цих земель Австрії протягом 1815-1822 рр. їх називали Іллірійським королівством.
Після Віденського конгресу 1814-1815 рр. Габсбурги домоглися повернення майже всіх своїх володінь, у тому числі слов'янських земель, втрачених раніше. Тоді ж Далмація, Бока Которська і колишня Дубровницька республіка були об'єднані в єдину адміністративну одиницю? Далмацію. Вона разом з Хорватією і Славонією становили так зване Триєдине королівство. Формально воно входило на правах персональної унії до складу Угорської держави. Проте фактично Далмація підпорядковувалася як окрема земля безпосередньо австрійському урядові.
3 травня 1815 р. Віденський конгрес своїм рішенням повернув Австрії Тернопільський округ, а також передав у цілковиту власність соляні джерела у Величці. Тоді ж він створив під своїм протекторатом Краківську республіку. Кордон між нею та Австрією пролягав річкою Віслою. Місто Йосифштадт залишилося в складі Австрії. У березні 1846 р. австрійські війська зайняли Краків й околиці. Республіка припинила існування і
6 листопада 1846 р. її територія була офіційно приєднана до Австрії.
Отже, на початку ХІХ ст. територія, об'єднана скіпетром австрійських Габсбургів, включала численні землі у Центрально-Східній Європі. Умовно їх можна поділити на три групи. Першу з них становили землі німецьких держав (Верхня і Нижня Австрія, Штирія, Каринтія, Тіроль). Другу групу творили слов'янські землі (Крайна, Гориця, Хорватія, Славонія, Далмація, Військовий кордон, Закарпаття, Галичина, Буковина, Чехія, Моравія, Силезія, Словаччина). Третя група - це Угорське королівство (Угорщина, Трансильванія) [177, s. 9].
На той час Австрійська імперія була багатонаціональною державою, в якій панівна нація - німецькомовні австрійці - становила меншість. На середину ХІХ ст. імперські німці налічували близько 7,9, угорці - 5,4, італійці - 5,04, румуни - 2,6 млн осіб. Слов'янський етнос становив майже 40,45% населення, у тому числі чехи - 4,05 млн, українці - 3,4 млн, хорвати і серби - 2, 6 млн, поляки - 2,1 млн, словаки - 1,7 млн, словенці - 1,08 млн осіб [117, с. 18]?.
Водночас адміністративна роз'єднаність зумовила етнічну розпорошеність. Зокрема, поляки населяли Галичину (1,8 млн) і частину Силезії з центром у Тєшині (300 тис.). Українці мешкали у Галичині та на Буковині (2,6 млн), на Закарпатті і на сході Словаччини (800 тис.) [141,
с. 30-33].
Політико-адміністративний поділ території володінь Габсбургів здійснювався з урахуванням австрійських державотворчих традицій, рідко бралися до уваги інтереси земель і народів, які з різних причин втратили незалежність. Приєднання численних територій з різними державницькими традиціями призвело до складної державно-правової ситуації у політичному житті монархії. Процес підпорядкування захоплених Габсбургами територій розтягнувся майже на декілька століть. Віденські правителі методично крок за кроком позбавляли ці землі атрибутів їхньої колишньої державності. Правове розв'язання цього питання відбулося вже на початку ХVІІІ ст. У 1713 р. була прийнята Прагматична санкція - основний правовий акт, що визначив взаємовідносини правлячої династії з належними їй володіннями. Найважливішим її принципом була неподільність і спадковість як за чоловічою, так і за жіночою лінією, всіх земель монархії Габсбургів, що закріпило централізацію держави [117, с. 18]. Прагматична санкція б