РОЗДІЛ II
Державна політика в галузі літератури та мистецтва як чинник нонконформізму
2.1. Інституційні аспекти.
1960-ті рр. в історії радянської культури означені впровадженням двох напрямів
культурної політики, що за своєю суттю та цілями були взаємно протилежними –
від відносно поміркованого у першій половині десятиліття до відверто
догматичного у другій. У даному розділі ми проаналізуємо основні напрямки
офіційної політики в галузі літератури і мистецтва в 1960-ті рр., які
каталізували появу та еволюцію літературно-мистецького нонконформізму.
Політика у галузі літератури та мистецтва розглядатиметься у двох втіленнях:
теоретичному (йтиметься про компартійні директиви) та практичному (втілення
директив на сторінках друкованих органів).
Інституціями, що забезпечували теоретичний рівень культурної політики були ЦК
КПРС, де розроблялися „ідеологічні настанови”, ЦК компартій союзних республік з
відділами ідеології, пропаганди та агітації, які творчо ці настанови
адаптовували відповідно до місцевого колориту, з’їзди і пленуми союзного та
республіканського рівня, на яких приймалися резолюції з питань літератури та
мистецтва. Можемо визначити дві форми письмового висловлення волі і намірів,
властивих партії в галузі літературно-мистецької політики. Перша – рішення
з’їздів, які накреслювали основні тенденції курсу партії, зокрема, в галузі
літературно-мистецького життя, резолюції, що визначали подальший курс партії та
друга – промови партійних керівників на з’їздах та пленумах партії. В промовах
знаходимо детальну критику негативних, з погляду ідеології, явищ та осіб, чия
творчість та суспільна поведінка не відповідала офіційному зразку.
З метою безпосереднього впливу партії на творчість митців, починаючи з 1920-х
рр. практикувались зустрічі керівників партії з представниками творчої
інтелігенції. Промови, виголошені на зустрічах в даний період публікувались у
загальносоюзній (“Правда”, “Литературная газета”) та республіканській
(“Радянська Україна”, “Літературна Україна”, „Літературна газета”) пресі. До
форми прояву політики, що розроблялася на теоретичному рівні належать також
передові статті газети “Правда” і докладні аналітичні статті в теоретичних
журналах “Коммунист” і “Комуніст України”.
Інституціями практичного рівня здійснення політики у галузі літератури та
мистецтва слід вважати творчі спілки з численними підрозділами. В їх органах –
секретаріатах, правліннях, на пленумах обговорювались і втілювались у життя
партійні рішення. Згідно зі статутами, ці організації визначалися як громадські
об’єднання працівників літератури і мистецтва, які (за неписаною умовою)
визнавали метод соціалістичного реалізму основою своєї творчості [4, арк. 14].
Створені в середині 30-х рр. як механізм “управління культурою” за аналогією з
системою управління народною економікою, вони здійснювали контроль за творчими
процесами і пристосуванням їх до потреб системи [264, с. 13]. Спілки були
своєрідними колгоспами для інтелігенції, регламентуючи, з одного боку,
творчість і життя, звужуючи горизонт самовияву, а з іншого – виконували важливі
функції, що відкривали їх членам реальні можливості розвитку, надаючи
підтримку: інформаційну – спілкування, виставки, конкурси; матеріальну –
замовлення, поїздки, майстерні; перспективну – можливість творчого зростання,
кар’єрного росту, визнання [146, с. 14]. Цьому рівню здійснення
літературно-мистецької політики відповідали такі типи зборів як з’їзди, пленуми
і загальні збори різних секцій, які свої поточні, суто мистецькі проблеми,
розглядали на тлі рішень з’їздів КПРС, КП УРСР і окремих ідеологічних постанов.
Промови, виголошені на них, можна було прочитати, залежно від рівня творчої
організації та значення, яке їй надавалось, у загальносоюзній чи
республіканській пресі або в окремих виданнях стенограм з’їздів.
Інститутами, що втілювали на практиці літературно-мистецьку політику були також
видавництва та редакції журналів з їх, подекуди, специфічною видавничою
політикою і здійсненням програми, яка, часом, не відповідала партійним вимогам
і уявленням керівних органів творчих спілок. Внаслідок чого, на сторінки видань
потрапляли, за сленгом того часу, “суспільнопасивні, нечіткі за авторською
позицією твори” [94, арк. 37]. В Україні такими журналами, що в 1960–70-х рр.
надавали сторінки “статтям і рецензіям, яким властива тенденція ревізувати
метод соцреалізму і нав’язати суб’єктивні погляди на художню творчість” були
“Жовтень” [90, арк. 7], “Вітчизна”, “Прапор”, “Дніпро” [244, с. 46], а
видавництвом, що пропускало „ідейно-хибні” твори – “Молодь” [94, арк. 41].
Формами письмового вираження практичного рівня здійснення
літературно-мистецької політики були критичні статті на сторінках “Літературної
газети”, “Літературної України”, “Радянської культури”, журналу “Мистецтво” та
інших літературних і мистецьких видань.
Характерно, що обидва рівні здійснення літературно-мистецької політики були
тісно взаємозв’язані. У творчих спілках і редакціях члени комуністичної партії
були об’єднані в парторганізації, що контролювалися відповідними партійними
комітетами аж до ЦК і кожна редакція, секція творчої спілки підтримувала
постійний контакт з партійними організаціями і цензурним відомством, передусім,
Головним управлінням у справах літератури та видавництв (Головліт). Згідно з
прийнятим в 1958 р. Радою Міністрів СРСР новим Положенням про Головліт, він
здійснював контроль за друкованими виданнями, що випускалися для відкритого
поширення всіма видавництвами країни, редакціями газет і журналів, за всіма
матеріалами, призначеними для відкритого показу чи мовле
- Київ+380960830922