РОЗДІЛ 2
МОРФОЛОГІЯ ТЕКСТУ 1990-х
Статус культури у постіндустріальному суспільстві з його величезними
можливостями технічного відтворення, які зауважувались зокрема В.Беньяміном
[35], а також згідно із постмодерною інтерпретацією, заповідає перехід від
твору до конструкції, коли дослідник оперує вже культурно адаптованим
матеріалом. Запроваджена у такий спосіб методологія дослідження набуває рис
своєрідної герменевтики культурного поля 1990-х, не протиставляючи деструкцію
“академічному” творенню, а прокламуючи дистанціювання від будь-яких опозицій.
“Справа у тому, – значить з цього приводу Т.Гундорова, – що академізм,
переходячи зі стадії радянського літературознавства до статусу наукового
академізму, переживає відчутну кризу. З одного боку, в ньому лишилося бажання
домінувати і створювати «глобальні» проекти, з другого боку, академізм стає
«слабким», йому не вистачає «сильних» авторів і «сильних» ідей” [97,68].
У вищезгаданій кризі наукової стадіальності, що передбачає міждисциплінарні
зсуви морфологічного характеру, виразно окреслюється атавізм минулого. Назвати
такі дефініції уповні коректними по відношенню до “радянського
літературознавства” дозволяє нам безперечний факт того, що саме культурна доба
1990-х водночас і завершає історію чергового століття, і розпочинає відлік
“незалежного” періоду вітчизняної літератури. В якій, у свою чергу, повсякчас
відкладається початок, і пошуки культурних аналогів відбувається за
постмодерністською схемою у попередніх “українських” епохах. Така схема
найточніше відповідає духовному есенціалізмові 1990-х, коли, з одного боку,
спостерігається розквіт масової культури, а з іншого – із занепадом Радянського
Союзу, розбратом в СПУ, утворенням АУП та інших, згаданих вище альтернативних
комунікатів, – починається явне мультиплікування літературного дискурсу, його
ускладнення і виразного розпадання на самостійні геоморфологічні складові.
З подальшим розвитком міждисциплінарних комунікацій, серед яких чільне місце
посідає досвід одного з найбільш перспективних напрямків у сучасній
гуманітарній науці, а саме інтерпретативна антропологія, з’являється поняття
геократії, коли літературний простір усвідомлюється як влада. При цьому у
просторі ландшафту диференціюються вже не колишні окремі місця і фрагменти, а
радше напрямки і насамперед видозмінений вектор “центр – периферія”. Структура,
що передбачає, окрім згаданої бінарної опозиції, появу таких категорій, як
“провінція” і “кордон”, з’являється через необхідність визначення
часопросторових рамок задля наративізації досліджуваного суб’єкта. Наразі
можемо визначити її як “дискурс 1990-х”, адже дискурс інтерпретується в якості
семіотичного процесу, що реалізується в різних видах дискурсивних практик.
Оперуючи тут поняттям дискурсу насамперед маємо на увазі специфічний спосіб,
або специфічні правила організації будь-якої культурної діяльності [135]. Також
на прикладі наведеного нами вище принципу відцентрової фрагментарності в
літературному полі 1990-х, а не лише фрагментаризації як питомої складової
постмодерного світобачення [203], можемо визнати, що дискурс має ознаки
процесуальності. Він не може існувати поза приналежністю до реального,
фізичного часопростору, в якому він протікає. Тоді як саме текст – в силу
неспроможності дискурсу оперувати культурною пам’яттю – сприймається у нашому
дослідженні за потенційного носія інформації.
2.1 Геопоетика літературного ландшафту
Логоцентристське сприйняття світу, критиковане Р.Бартом, Ж.Лаканом і
Ж.Деррідою, кожен з яких мав власну інтерпретацію феномена метамови [252],
останнім часом все частіше опановує міждисциплінарний простір культури.
Приміром цього слугують широко експлуатовані нині поняття метаісторії [338] та
метагеографії [155], запроваджені в сучасному субстраті відповідних наук. На
наш погляд, подібні зміни методологічної та теоретичної ситуації по відношенню
до літературної парадигми аналізу цілком виправдані. Адже саме
“антилогоцентризм дозволяє концептуально відчути те, що в сучасній культурі
погано піддається концептуалізації суто словесній”, – значить С.Зенкін [164,3],
– і тому в літературі 1990-х рр. спостерігаємо постструктуральні експерименти з
метадискурсивними стратегіями, відображені зокрема у репрезентаційних
артефактах: поетичних (“Закони географії” Т.Гавриліва, “Східно-західний диван”
А.Бондаря), прозово-есеїстичних (“Улісея” І.Лучука, “Дезорієнтація на
місцевості” Ю.Андруховича) і метакритичних (“Топографія сучасної української
прози” Т.Гавриліва, “Поетична географія” І.Лучука).
Однак використання креативних стратегій у сьогоднішньому літературознавстві має
поодинокий характер, і зокрема про вплив геокультурних чинників на формування
літературної ситуації не йдеться широко тому, що в Україні не розроблено
відповідну методологічну бази для такого “повороту” до сусідніх дисциплін у
науці. Так, наприклад, за О.Гуцуляком, “культурний ландшафт” це “сукупність
обставин культуротворення, штучно створених людиною, що й породжує регіональну
унікальність” [102,73], тоді як О.Хоменко у симптоматичній розвідці
“Текстуальна регіональність як простір небезпеки і простір зустрічі: статика
надчасся та динаміка історії” стверджує, що “«Мовна картина світу» закорінена в
рельєфі місцевості, який у тягу історичного розвитку, нехай і підсвідомо, але
ідеологізують, надаючи йому ознак пратексту” (курсив мій – І.Б.-Т.) [349,92].
Згадані розбіжності соціокультурних дефініцій у способі організації та
інтерпретації художнього світу обумовлені безперечною інерцією радянського
простору, пол
- Київ+380960830922