РОЗДІЛ 2
ВОЄННА ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКИХ ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ В УМОВАХ БОРОТЬБИ ЗА ДЕРЖАВНІСТЬ
ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Реалізація воєнної політики та розбудова національних збройних сил невід’ємно
пов’язані з державним устроєм країни та її політичним ладом. На переломних
етапах історії, таких як революції 1917 р. та постреволюційний період,
діяльність впливових партій з питань військового будівництва в контексті
державотворчих процесів мала доленосне значення для українського народу.
Українські політичні партії, як важливий чинник національно-визвольної
революції, їх роль в процесі державотворення розглядалися в загально-історичних
працях. Відомі українські історики М. Грушевський, І. Крип’якевич,
Н. Полонська-Василенко приділяли значну увагу діяльності українських політичних
партій в період національно-демократичної революції. Однак, питання воєнної
політики розглядалися ними лише в контексті політичних процесів, які
відбувалися в Україні в період революційних трансформацій.
Після 2001 року вийшли праці, в яких автори намагаються об’єктивно висвітлювати
події української політичної та воєнної історії. Окремі аспекти діяльності
українських політичних партій в сфері воєнної політики знайшли висвітлення в
працях сучасних дослідників, зокрема, І. Гошуляка, В. Горєлова, В. Верстюка,
С. Кульчицького, О. Реєнта, Т. Бевз.
У кандидатських дисертаціях також розглядалися окремі аспекти діяльності
українських політичних партій та проблеми їх воєнної політики. Так,
дисертаційні дослідження В. Голубка, Л. Гарчевої, В. Задунайського,
Л. Зінкевича, О. Мацагора, С. Білошицького, В. Нагорного, В. Стрільця
аналізують діяльність українських політичних партій різного спрямування в
окремі періоди українського державотворення, проте питання воєнної політики в
цих роботах показані в загальній площині і на прикладах лише найбільш впливових
на той час українських партій. Відповідно, існує потреба показати ставлення до
проблем воєнної політики широкого спектру політичних партій, чия діяльність
безпосередньо вплинула на державно-політичну долю України.
2.1. Воєнна політика українських політичних партій в добу Центральної Ради
До революційних подій 1917 р. під тиском репресій та політичного переслідування
самодержавства політичні партії Наддніпрянської України не мали змоги вести
активну діяльність оскільки “пануючі українські класи давно зрусифікувалися,
прийняли руську мову, руську культуру, руський нагай і руську нагороду за зраду
своєї нації та за її винищування” [17. с. 41].
Лютнева демократична революція, що призвела до краху самодержавства в
Російській імперії, створила сприятливі умови для розгортання
національно-визвольної боротьби і відродження української державності. Завдяки
Лютневій революції розстановка політичних сил в Україні радикально змінилася на
користь українських національних партій. Нова політична ситуація вимагала тепер
від кожної партії чіткого визначення нової стратегії і тактики, відповіді на
головне питання: який шлях обрати для здійснення своїх програм і планів?
Особливо сприяли політичному розвою легальні умови та здобуті політичні
свободи.
У березні 1917 р. в Києві відбулися збори представників різних українських
організацій. Було обрано керівне ядро Української Центральної Ради (УЦР) –
принципово нового політичного центру, де були представлені українські політичні
та громадські організації. За політичним складом УЦР була багатопартійною, але
провідну роль в ній відігравали УСДРП, УПСР, УПСФ.
Фракції Центральної Ради утворювалися за партійним принципом. Загалом саме
українські політичні партії соціалістичного напрямку визначали характер
діяльності УЦР. Широкі верстви населення визнавали Українську Центральну Раду
своїм вищим національним органом.
З трибуни Центральної Ради політичні лідери звучно говорили про позиції своїх
партій щодо державного устрою України і розбудови її збройних сил. Основне
протиріччя між українськими політичними партіями соціалістичного та
самостійницького напрямку на той час полягало у відмінності мети, яку партії
ставили в центр політичної боротьби. Українські партії соціалістичного
спрямування (УПСР, УСДРП, УПСФ) перебували в полоні федералістських ілюзій і не
уявляли собі існування України поза рамками Російської федеративної республіки.
“Російська держава повинна перетворитися на демократичну республіку
федеративну, в якій Україна має займати місце окремого штату” [157, с. 6].
Партії ж самостійницького напрямку (УНП, УПСС) головним питанням політичної
боротьби вважали національно-державну самостійність. Ці партії стояли на
яскраво визначених національно-державницьких позиціях.
Військові питання в програмах українських політичних партій перебували у прямій
залежності від типу державного устрою, який проголошували партії в своїх
програмних документах. Соціалістичний зміст революційних процесів відображав
програмні завдання лівих партій України і щодо питань воєнної політики
майбутньої федеративної держави. Постійне акцентування національними лідерами
уваги на життєвій необхідності федерації України з Росією та іншими народами
колишньої імперії само по собі ставило під сумнів доцільність мати в Україні
власні збройні сили. Створення власних національних збройних сил не вміщувалося
у рамки передбачуваної федерації [63, с. 39].
Найактивнішу діяльність в армії із загального переліку українських партій
проводили угруповання самостійницького напрямку. 9 березня 1917 р. у Києві
відбулися перші збори українських офіцерів і солдат, які ухвалили вважати себе
Установчою Військовою Радою. 16 березня було створено товариство “Український
в
- Київ+380960830922