РОЗДІЛ 2
ЦЕРКОВНЕ ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ НА ПРАВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІІ СТ.
2.1. Церковні маєтки Правобережної України в системі
економічних відносин краю
Після підписання між Османською імперією та Річчю Посполитою Карловицького миру
у 1699 р. Правобережна Україна переходить до складу останньої. Тому з початку
ХVІІІ ст. почався етап посилення впливу римо-католицької та греко-католицької
церков, який утруднювався обезлюдненням краю під час війни. Поміщики
поновлювали костелам втрачені ерекції (грамоти на будівництво та відновлення
церков, монастирів, де визначався земельний наділ, за допомогою якого вони мали
утримуватись), приєднували багаті фундуші (маєтки, подаровані монастирям,
церквам, костелам або певні щорічні виплати від прибутків з поміщицьких угідь).
В цей час існували широкі можливості для отримання земель у католицьких та
уніатських орденів. Набували значних фундушів францискани, домінікани,
кармеліти, василіани, але найбільше – єзуїти. Вони вигадували небувалі дарчі
грамоти і згідно цього вимагали пожертвувань на свою користь; позначали кордони
своїх маєтків там, де їх ніколи не існувало; вимагали у власність те, чим
ніколи не володіли; судились з поміщиками та відсуджували у них значні земельні
ділянки [17, 88 – 89].
Збереження в структурі землеволодіння Речі Посполитої церковних маєтків було
обумовлено її консервативною рисою соціально-економічного та політичного ладу.
Головні особливості економічного розвитку Польщі у ХVІІІ ст. визначалися
пануванням панщинного господарства, пов’язаного із домінуванням шляхти і
магнатів, значним впливом клерикальної верхівки, слабкістю стану міщан.
Близькість соціального походження та маєткового становища дворянського і
духовного станів обумовлювали збіг їхніх економічних інтересів і політичної
орієнтації, єдність і взаємну підтримку світської знаті та польського
католицького духовенства, за яким стояла папська курія та шляхетська держава, в
реалізації їхніх інтересів на території Правобережної України. Монастирі й
костели будувалися насамперед там, де їм надавалися населені маєтки. Поряд з
поширенням зовнішнього владарювання на певні місцевості монахи намагались
підкорити собі залежних від них матеріально жителів і всіма засобами навертали
їх у католицтво [185, 52 – 75, 125 – 149, 187 – 189].
Досить часто інтереси держави, церкви та дворянства переплітались, церковні
маєтки мали важливе політичне й економічне значення як матеріальна основа
впливу католицької церкви на українських землях. За даними 1778 р. на теренах
Польщі та Правобережної України духовенство мало 90 тисяч димів або 10% від їх
загальної кількості. Церковні володіння на Поділлі складали 21,6 тисяч димів
(2,4%). Даний показник є одним із найнижчих у порівнянні з іншими польськими
воєводствами [49, 102].
Загалом на Правобережній Україні 5,3% населених пунктів належало духовенству,
причому найвищий відсоток припадав на Волинь, тобто на північно-західну частину
регіону. Невеликий коефіцієнт церковного землеволодіння на Поділлі та Південній
Київщині був зумовлений традицією національно-визвольної та антифеодальної
боротьби українського народу. Римо-католицька та греко-католицька церкви до
другої половини ХVІІІ ст. не встигли закріпити свої позиції та придбати маєтки
в тій кількості, в якій їм це вдалося зробити в інших регіонах польської
держави. Тому на південному сході Речі Посполитої в даний період спостерігалось
деяке послаблення феодально-кріпосницьких порядків [55, 404].
Протягом усього ХVІІІ ст. до монастирів, костелів та інших церковних установ
продовжували переходити населені маєтки як за правом купівлі і дарування, так і
за закладним правом. Поміщики підтримували церкву також і з меркантильних
мотивів, адже будівництво нових храмів і матеріальне утримання духовенства не
були надто обтяжливими для власників маєтків, оскільки в основному
перекладалися на плечі селян. Конституція 1768 р. нові фундації дозволяла лише
за постановою сейму. Передачі земельних угідь на користь церкви, які не мали
такого затвердження, вважалися недійсними [53, 21].
Підтримка церкви поміщиками дозволяла їм в умовах дворянської монополії на
землю присвоювати частину церковних прибутків. У різних місцевостях доля
священика та його парафіян залежала від прихильності, користолюбства чи примх
власника села або містечка. Ще за сеймовою конституцією 1647 р. поміщики та
старости отримали право надавати презенти (грамота, за якою власник маєтку
пропонував єпископу свого кандидата на місце парафіяльного священика, же
описувався земельний наділ, яким він забезпечував утримання священика)
священикам на заняття парафій. У 1747 р. польський король Август ІІІ видав
універсал згідно якого призначати пароха для православних церков, які
знаходилися в коронних маєтках, можна було лише за згодою короля, а в приватних
– за згодою місцевого поміщика, який видавав для цього спеціальну грамоту. Тому
православне сільське духовенство, будучи повністю залежним від польських
поміщиків, випрошувало або купувало в них презенти, і, щоб не зазнавати
переслідувань за релігійними мотивами змушене було переходити в унію.
Залежність священиків від поміщиків призводила до того, що світські феодали
вимагали для себе плату за передачу в спадок майна духовенства, за видачу їхніх
дочок заміж. Також часто і з великою вигодою для себе практикували поміщики
продаж прибуткових парафій. Так, під час своєї інспекційної перевірки
православних монастирів Правобережної України у 1785 р., монах Віктор
Садковський обурено повідомляв, що спритні поміщики продавали презенти за
високими цінами навіть на ті землі, де не бу
- Київ+380960830922