РОЗДІЛ II
Літературознавчі праці А. Ніковського 1909 -1917 років: між соціологізмом та
естетизмом
2.1. Національне письменство першої половини ХІХ століття
в інтерпретації А.Ніковського
Як ми вже зазначали, літературознавчі та літературно-критичні праці А.
Ніковського періоду 10-х років XX сторіччя друкувалися переважно в газеті
"Рада". Згодом деякі з них видавались окремими книгами. Їхня тематика охоплює
два часових пласти української культури - національне письменство XIX віку та
сучасні йому художні тексти. Себто, в полі зору критика опинилися провідні
літературні напрямки означеної доби - уже статуйований українським
літературознавством реалізм, який іменувався як критичним, так і етнографічним
або й просто "старою школою", та віднедавна імпрегнований на рідних теренах
європейською філософською думкою і мистецтвом модернізм.
Дослідження самого спектра наукових зацікавлень А. Ніковського в галузі
літературознавства видається плідним для виокремлення його ідейних засад та
естетичних критеріїв. Зокрема, пріоритет письменства XIX - початку XX століть,
очевидно, пов’язаний із намаганням визначити константи, які об’єднували дві
епохи в умовах народження літератури модернізму, що різко відмежувалась від
абсолютизованих донедавна цінностей і традицій. У зв’язку з названою
обставиною, попри активну "включеність" А. Ніковського в сучасний йому
культурний простір, рецепція національного письменства попереднього віку,
очевидно, бачилася йому актуальною як для осмислення минулих літературних
набутків, так і для опанування національних проблем України початку нового
сторіччя.
До шерега таких праць належать розвідка А. Ніковського "Українська література і
кріпацтво", його передмова та грунтовні примітки до книги
М. Драгоманова "Шевченко, українофіли й соціалізм" з розлогим примітковим
коментарем до неї, а також відгуки на видання творів Марка Вовчка й Г.
Квітки-Основ’яненка в газеті "Рада", публіцистичні виступи з нагоди ювілею Т.
Шевченка тощо.
З-поміж них дослідження "Українська література і кріпацтво", очевидно,
найвиразніше розкриває ідейно-естетичні погляди А. Ніковського 10-х років XX
століття. Опублікована 1911 року в кількох номерах часопису "Рада" за підписом
Ан. Василько, ця розвідка через кілька місяців була надрукована окремою книжкою
у видавництві "Вік". Слід зазначити, що це видавництво від початку свого
заснування відомими діячами традиціоналістського руху О. Кониським та
В. Доманицьким пропагувало твори національної літератури. Не дивно, що увагу
редакції привернула робота А. Ніковського, в якій з точки зору традиційних
ідейних, етичних та естетичних цінностей розглядався національний літературний
процес першої половини XIX сторіччя. Сама назва роботи не лише виокремлювала
співвіднесеність літературного й суспільного компонентів доби, але й
артикулювала соціологічний підхід автора до об’єкту дослідження.
Відпочатку аналітичний вимір української літератури вчений підпорядковує
актуальній впродовж доволі тривалого часу проблемі - доказу повноцінності, а
відповідно, й повноправності національного письменства. Адже привнесена ззовні
теза про те, що українська література постала як похідна від літератури
метрополії, тривалий час тяжіла над плеядою дослідників другої половини XIX
сторіччя. Для її спростування А. Ніковський береться довести існування в
національному художньому просторі не лише окремих відомих і в Росії талановитих
постатей - Тараса Шевченка і Марка Вовчка, а повнокровного, цілісного й
самодостатнього літературного процесу. Провідним аргументом, яким оперує
критик, стає присутність у національному письменстві наскрізної ідеї, що
визначала як засадничу актуальність художніх текстів, так і їх естетичні
достоїнства. Як підкреслює
А. Ніковський, нею стала антикріпацька спрямованість переважаючої більшості
художніх творів тієї доби. Стверджуючи, що ціла "українська література,
починаючи з часів свого відродження, до кріпацької неволі поставилася негативно
і цілковито її осудила" [58, с. 5], дослідник не лише виокремлює провідну тему
національного письменства XIX сторіччя, яку Панас Мирний назвав "лихом давнім і
сьогочасним", але й означує основу, на якій базуватиме рації власних наукових
спостережень та висновків.
Як можемо помітити, практично в перших рядках праці А. Ніковський вживає термін
"відродження", яким іменується доба від І. Котляревського до Т. Шевченка
включно. Ним позначено сплеск усвідомлення й утвердження українськими
письменниками національної ідентичності. Саме він визначав сенс поняття
відродження "як адекватної форми прояву майже неструктурованої, позбавленої
тяглості вітчизняної культури загалом та літератури зокрема" [119, c. 123]. На
думку сучасних дослідників, воно складало одну із центральних тез
традиціоналістського дискурсу, за яким "літературне відродження тотожне
культурному й національному" [184, c. 31]. А відтак на інтертекстуальному зрізі
роботи А. Ніковського присутнє те, що в художніх текстах І. Котляревського, Г.
Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка і, особливо, Т. Шевченка складало не тільки
антикріпацьку опінію, але й в перспективі вибудовувало самоідентичну Україну.
Однак, перш ніж заглибитися в аналіз співвіднесеності художнього слова з
соціальним станом в Україні першої половини XIX століття, А. Ніковський
розглядає літературу як таку, її специфічні завдання й цілі та вплив на
структуру свідомості суспільства. Виходячи з традиційних поглядів, вчений
тлумачить саме поняття літератури як "... суму словесних витворів цілого
народу.., що показують настрої і почуття відомо
- Київ+380960830922