РОЗДІЛ 2
БУДЕННО-МУЗИЧНА СВІДОМІСТЬ
ЯК РЕАЛЬНІСТЬ ТА ІНОБУТТЯ ЕСТЕТИЧНОГО
Дослідницькі позиції, заявлені в попередньому розділі, дозволяють предметно
звернутися до проблеми буденно-музичної свідомості й розглянути її в діалектиці
генезису, сутності й процесу функціонування. При цьому принципово важливим є
виявлення власне естетичних структур буденно-музичної свідомості, а також
аналіз їх специфіки.
Складність подібної постановки питання полягає в тому, що буденно-музична
свідомість має подвійну природу: з одного боку, в її генезисі містяться родові
основи індивіда (що буде детально описано нижче); з іншого, функціонуючи в
соціокультурі, цей тип свідомості зазнає на собі її природного впливу й, у свою
чергу, справляє на неї не менш потужний вплив. Звідси дослідження
буденно-музичної свідомості передбачає опис сутнісних рис сучасної
соціокультури, а також простеження еволюції власних генезесних основ у цьому
контексті.
Аналітичний розгляд специфіки сучасної соціокультури має самоцінний і досить
значний статус складності. Справа не тільки в тому, що ця культура ще не
„відстоялась” і не має часової дистанції, необхідної для об’єктивного розгляду.
Справа в іншому: у тому, що ця культура неоднорідна й неструктурна за
визначенням. Вона існує як бурхлива суцільність синхронних і діахронних
нашарувань; її прагнення та інтенції часто полярні; її цінності (якщо вони
взагалі є) виникають і миттєво спростовуються; однак вона є. Крім усього
сказаного ця культура радикально відрізняється від культури попередніх століть,
але це не означає, що у „великому часі” культури виникла перерва. Тут найбільш
доречним є термін В.Бичкова, який визначає ситуацію сучасної культури як
„ПОСТ-культуру”. Смисл цього терміна не стільки в ньому самому, скільки в тому,
що приставка „ПОСТ” характеризує основні галузі сучасного духовного
виробництва: філософію, науку, мистецтво, а також поширюється на галузь
моральності сучасного суспільства. Наведемо досить велику цитату з роботи
В.Бичкова й Л.Бичкової „ХХ століття: граничні метаморфози культури”:
„ПОСТ-культурой названо то подобие (симулякр) Культуре, которое интенсивно
вытесняет Культуру в современной цивилизации… и которое отличается от Культуры
своей сущностью. Точнее отсутствием таковой. ПОСТ-культура – это
будто-культурная деятельность (включая ее результаты) людей, сознательно
отказавшихся от Духа и, что трагичнее, оставленных Духом. Это „культура” с
пустым центром, оболочка культуры, под которой – пустота. Естественно, в свете
современной физики и философских теорий… вряд ли было бы правомерным считать
пустоту негативной категорией. Так что в широком смысле пустота - некое
потенциальное пространство, открытое для заполнения чем-то, или явления
чего-то, что еще не актуализовалось в данном измерении. Однако в настоящий
момент бытия это – нейтральное молчание, ничто, вокруг которого клубится нечто
в ожидании будущей актуализации центра. Используя язык синергетики,
ПОСТ-культура – это та „нелинейная среда” культуры, возникшая в момент
глобальной цивилизационной бифуркации, в которой „варится” бесчисленное
множество виртуальных структур будущего становления, и которая с позиции любой
уже ставшей структуры представляется неким уплотненным потенциальным хаосом,
или полем бесконечных возможностей. Истончение духовных оснований Культуры и
нарастание вала духовно и нравственно не управляемого потока/потопа НТП…
достигли к концу ХХ в. некоего критического состояния, чреватого пугающим
взрывом. Особенно ясно на это указывают процессы, свершившиеся в последнее
столетие в художественно-эстетической культуре, в художественном мышлении и
практике, в искусстве, которое всегда являлось наиболее чутким барометром и
сейсмографом Культуры. Сегодня этот прибор зашкаливает по всем параметрам, а
это – серьезный сигнал... ” [37, с. 65].
Зрозуміло, що передумови ПОСТ-культури було визначено у філософії постмодерну,
перш за все, у дослідженнях французьких структуралістських і семіотичних шкіл,
і сформульовано вже в класичних роботах Ж.Дерриди, Ж.Дельоза, Ж.Лакана та ін.
Саме ці автори вперше фокусують увагу на незворотних „сейсмічних коливаннях”
фундаменту культури, її ціннісних орієнтирів, що, звичайно, потягло за собою
відмову від класичних парадигм філософського, естетичного й культурологічного
аналізів. Завдяки французькому структуралізму у філософському словнику
з’явилися такі терміни, як „сліди”, „складки”, „подряпини”, „розсіювання”,
„грами”, „відстрочки”, що неминуче перевело контекст досліджень у маргінальні
зони культури. Згодом представники цього напряму наполягали на тому, що інших
зон у культури немає. Найбільш яскраво тенденції зміщення культурних векторів
проявились у творчості Ж.Дерриди. Спільною рисою філософсько-естетичних позицій
Ж.Дерриди є очуднення (рос. остранение) ситуації, коли в контекст знаків,
значень і символів культури, які мають традиційний статус, вводиться зовсім
чужорідна деталь. На цю обставину справедливо вказує Н.Маньковська:
„Видеотелефон – своего рода имидж постмодернистской культуры. Придуманный
Дерридой фантастический телефонный разговор на вечные темы между Платоном,
Фрейдом, Сократом, Хайдеггером и Демоном, подсоединенных друг к другу
американским телефонистом, время от времени делающим замечания о необходимости
доплаты, – символ единства европейской философской традиции и стремления
взглянуть на нее со стороны иронически-отчужденным взглядом” [117, с. 28-29].
Єдність європейської філософської традиції, відзначена авторкою, сама по собі є
традиційний культурний симв
- Київ+380960830922