РОЗДІЛ 2
РОМАНИ В. БЕРРОУЗА: НЕГАТИВНА ПОЕТИКА ЯК СПОСІБ ЗОБРАЖЕННЯ СВІТУ ТА ЛЮДИНИ
2.1. Наративні моделі людини і світу в романі В. Берроза “Голий сніданок”
У літературознавстві висунута достатня кількість різноманітних теорій, кожна з
яких по–своєму пояснює процеси художньої творчості. Головним об’єктом ретельної
уваги аналітичного вивчення для літературознавства, лінгвістики, естетики,
мистецтвознавства виступає кінцевий результат усякої творчої діяльності, –
естетичний об’єкт, який розглядається як цілісний і завершений [80, с. 16–18].
На сьогодні, у сучасному літературознавстві пострадянського простору
представлений ряд робіт, який включає теоретичну розробку проблеми стилю
(дослідження Болотнова, Виноградова, Григорьєва, Жирмунського, Караулова,
Мінералова, Соколова, Підгаєцької, Поспелова та ін.). На думку В.В.
Виноградова, для вивчення стилю письменника на лінгвістичному рівні, необхідно
проаналізувати індивідуальні новоутворення, які автор використовує для втілення
своїх задумів [15, с.233]. Відтак, видається принагідним окреслити контури та
проаналізувати основні теми та мотиви творчості Вільяма Берроуза, що стали
ключовими аспектами його індивідуального стилю, проілюструвати ставлення до них
літературознавців.
Специфіка стилю Берроуза, вірогідно, формувалася не під вливом пануючих у той
час літературних стилів і напрямків, а під впливом оточуючої його дійсності і
того типу життя, яке він вів. Берроуз – один із тих авторів, які зрозуміли, що
“реальність остаточно обернулася смертоносним виром хаосу” [50, с. 98].
Усвідомивши, особливо після Другої Світової війни, трагічну слабкість людини
перед небуттям, Берроуз вибирає єдиний вихід – створює свій умовний світ, у
якому правдива і дійсна етична воля його творця. Подолати хаос, переконаний
письменик, здатний лише творець ілюзій і тільки в момент творення, коли його
воля і божественна влада нічим, окрім власної суб’єктивності, не сковані. У
“Голому сніданку” письменник приходить до постмодерністського образу культури,
що руйнує антиномію високої, елітної та низької, масової культури, – вони
грають одну й ту ж роль, і саме тому перетікають одна в одну. Мета полягає у
тому, щоб замінити реальність. Розуміння невід’ємності власної творчості від
зруйнованої культури і історії, яка знаходиться у стані руйнації, наповнило
“утворений текст” онтологічною значимістю.
Художній світ романів Берроуза можна охарактеризувати словами іншого
американського письменника Г. Міллера: “У мене зараз є лише одне бажання:
записати все те, що було пропущене в інших книгах. Ніхто, наскільки мені
відомо, не звертає уваги на ті “елементи”, ... що надають нашому життю
спрямованості та мети” [57, c. 13]. Реагуючи на критику власного стилю письма,
Берроуз пропонує методологічні і формальні конструкти. Він прямо висловлює свої
переконання. Його герой цинічніший і відреченіший, ніж, скажімо, герої
“Герцога” чи “Огі Марша” Сола Беллоу. Здається, він прагне ввібрати у себе
оточення, через яке проходить. Його голос моделюється з тисяч акцентів та
інтонацій, провокуючи незрівнянний індивідуальний стиль письма. Загалом, метод
нарації Берроуза протягом 50–60-х років ХХ століття – це метод одкровення і
контратаки. У текстах відзначається регулювання особистості в надії на те, що
таке регулювання нарешті вона зможе перебороти, коли звільниться від втручання
держави і “перебудується” заново. Письменник переконаний, що держава має
безпосередній вплив на своїх громадян, і таким чином обмежує їх волевиявлення.
Письменник спостерігає розрізнені, зруйновані елементи життя. Він пише про
життя людської душі, а не про життя культури. Основу його творів складає не
фабула, а, швидше, нескінченна низка дихотомій, які є проявом дуалістичного
сприйняття дійсності людиною, яка видається обмеженою істотою у розумінні
навколишнього світу. Це підкреслюється і еволюцією оповіді від першої особи в
“Джанкі” (1953) до всезнаючого оповідача в “Підері” (1985), “Голому сніданку” і
“Нова трилогії” („Машина пом’якшення”, „Білет, який вибухнув”, „Нова експрес”).
Берроуз пояснює таку зміну в передмові до “Підера”: “In my first novel, Junky,
the protagonist “Lee” comes across as integrated and self-contained, sure of
himself anf where he is going. In Queer he is disintegrated, desperately in
need of contact, completely unsure of himself and of his purpose” [26 У моєму
першому романі “Джанкі” головний герой Лі постає цілісним і самодостатнім – він
впевнений у собі, знає, чого хоче. Пізніше у нього відбувається розпад
особистості. Йому нагально потрібен контакт з іншими людьми, він цілковито
невпевнений у собі і меті власного життя.] [131, c.XII].
У листах, адресованих А. Гінзбергу в період роботи над романом “Голий
сніданок”, Берроуз висловлює потребу в спілкуванні. Листи переповнені такими
висловами, як “Я дуже хочу з кимось поговорити” [118, c. 80], “Звичайно, це
недолік бути позбавленим інтелектуальної бесіди” [118, c. 98]. Такі слова,
здається, пропонують необхідний “орієнтир”, що утримує письменника від
“зникнення без прощання”: “Рутини [27 Автор пропонує називати частини своїх
творів рутинами (routines).] схожі на звичку... У мене повинен бути одержувач
рутин. Якщо його немає, рутина повертається назад до мене і розриває мене на
шматки, стає все більше і більше безрозсудною” [118, c. 27; див. також: 141,
с.174]. Більшість берроузівських персонажів також висловлюють бажання контакту,
демонструють страх повної ізоляції. Один із мотивів – “мертва листівка” (dead
postcard): “– We are digested and become nothing here – dust air of gymnasiums
in another country and besides old the pool now, a few
- Київ+380960830922