РОЗДІЛ 2
ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ ЗАХИЩЕНОСТІ ПРАЦІВНИКІВ В СУЧАСНИХ УМОВАХ
2.1. Міжнародний досвід забезпечення захисту трудових прав та оцінка
доцільності його використання у вітчизняній практиці
Світова практика пропонує різні підходи до захисту трудових прав працівників.
Відмінності у побудові національних систем соціального захисту працюючих
визначаються, у першу чергу, ступенем соціального, правового та економічного
розвитку країн, формою державного устрою, культурними та історичними
традиціями, наявністю розвиненого громадянського суспільства. Досить цікавою з
точки зору класифікації систем соціального захисту населення, яку також можна
застосувати до категорії найманих працівників, є запропонована шведським ученим
Еспінг-Анденреном, який виокремив ліберальний, консервативний та
соціал-демократичний типи системи соціального захисту [43, С.48]. На думку
вченого, ліберальний тип передбачає надання соціальної захисту на базі адресної
допомоги з метою подолання бідності. До країн з таким типом соціального захисту
належать Великобританія та Японія.
Консервативний тип характеризується компенсаторним характером соціальних
допомог за минулі досягнення працівника з метою збереження життєвого рівня,
досягнутого у працездатному віці. Такою системою соціального захисту керуються
більшість країн Західної Європи, зокрема Німеччина. Критерієм надання
соціальної підтримки при соціал-демократичній системі соціального захисту є
встановлення приналежності особи до певної групи або категорії населення з
метою надання стандартних грошових або натуральних допомог та визначеного
набору послуг. Така система характеризується прагненням до зрівняльного
характеру допомоги шляхом перерозподілу доходів. Яскравим прикладом такого
устрою соціального захисту є Швеція, Фінляндія та Норвегія.
У країнах Центральної та Східної Європи, до числа яких належить і Україна,
найбільш розповсюдженою є успадкована від соціалістичного етапу розвитку
патерналістсько-егалітарна модель соціального захисту, за якої держава виступає
як основний інститут розв’язання соціально-економічних проблем всіх соціальних
груп на загальній основі. Оцінюючи можливість застосування в Україні
ліберально-ринкової моделі соціального захисту, за якої державою забезпечуються
права особистості та правовий захист економічної діяльності, а обсяг
соціального захисту є мінімальним, зазначимо, що в нашій країні вона не має
об’єктивного базису для розвитку. Дана модель є більш прийнятною для суспільств
з давніми ринковими традиціями, які обумовлюють особливий менталітет людей, їх
прагнення до підприємницької діяльності та вміння розраховувати на власні сили.
Якщо у суспільстві не склались передумови до сприйняття нових ринкових
відносин, коли значна кількість людей не здатна адекватно реагувати на
соціально-економічні зміни, проведення чисто ліберальної політики може
призвести до соціальної кризи, блокування соціальної адаптації, дезорієнтації
значної частки населення та його маргіналізації. У країнах з демократичною
ринковою економікою існує правовий механізм, який дозволяє працівникам впливати
на умови праці, розмір заробітної плати, тривалості робочого часу, причини
звільнення або санкції роботодавця.
Ефективним шляхом розвитку та регулювання соціально-трудових відносин в Україні
та посилення соціального захисту працівників є проведення соціального діалогу.
Закономірності суспільного розвитку свідчать, що в суспільстві не існує і не
може існувати єдності економічних інтересів. Різні суспільні групи займають
своє особливе місце в структурі суспільства, в тому числі в його економічній
підсистемі. Саме по собі суспільство може розвиватись гармонійно і
безконфліктно лише за умови функціонування цивілізованого, заснованого на
міцній правовій базі механізму взаємодії держави, найманих працівників та
роботодавців. При наявності такого механізму кожна з його сторін, оптимально
реалізуючи свої інтереси, створює основу для політичної і соціальної
стабільності у суспільстві.
Найбільш ефективним на сьогодні механізмом узгодження інтересів соціальних
партнерів є інститут соціального партнерства, заснований на визнанні
необхідності та цінності всіх соціальних груп та їх права відстоювати і
реалізовувати свої інтереси. В наукових джерелах соціальне партнерство
визначається як система відносин у соціально-трудовій сфері, що спрямована на
узгодження та захист інтересів головних суб’єктів трудових відносин у особі
найманих працівників (профспілок) та роботодавців (їх об’єднань та організацій)
[52, С.89].
Перший етап активного розвитку соціального партнерства припадає на початок ХХ
ст., коли у Великобританії у 1916 р. були прийняті закони стосовно примусового
арбітражу у трудових спорах, у Данії у 1920 р. - Закон про посередництво при
розв’язанні трудових конфліктів та Закон про спеціальних арбітрів у трудових
спорах, у 1926 р. – Закон про колективні договори та трудовий суд.
Другим етапом можна вважати період, що почався після другої світової війни і
продовжувався до кінця 60-х років. У цей час уперше була законодавчо оформлена
ідея про співучасть найманих працівників у управлінні підприємством. У
Нідерландах у 1950 р. був прийнятий Закон про робочі ради, очолювані
представником наймача, у ФРН у 1949 р. був прийнятий Закон про виробничі ради,
у які входили представники підприємців і робітників практично на рівних засадах
[106, С.49].
Великий вплив на розвиток соціального партнерства в цей період зробили
рекомендації МОП, серед яких можна виділити такі: №91 про колективні договори
(1951), №92 про
- Київ+380960830922