РОЗДІЛ 2
ФОЛЬКЛОР "КАЛИНІВСЬКОГО ЧУДА"
2.1. Суспільно-політичні умови і духовна атмосфера
Поява і поширення фольклору чудес" 20-х рр. ХХ ст. були зумовлені головно специфічною суспільно-політичною ситуацією в окупованій більшовиками Україні того часу та певними іншими чинниками. Воєнні лихоліття, роки збройної боротьби, терору, епідемій, вимушеної еміґрації тощо відповідно вплинули на свідомість суспільства. Всі воєнні тягарі лягали головно на простий народ. Масами переходили різні люди (військові, дезертири, полонені, біженці та ін.) по цій території, часто влаштовуючи безлад, грабунки, насильства, виливаючи на невинних свою лють і відчай [21, с. 50-52]. Такі переходи в умовах війни були джерелом пошестей, хвороб, епідемій. Це викликало певну реакцію у місцевого населення: від активного опору до апатичної зневіри [21, с. 50-51].
Більшовицька політика з самого початку була спрямована проти самостійності України, тому не мала вагомої підтримки народу [16, с. 122]. Внаслідок комуно-московські війська вдалися до засобів насильства. При цьому відразу ж виявили своє хиже ставлення до України. Населення було вражене жорстокістю і звірствами при захопленні Києва, його святинь (соборів і монастирів) у січні 1918 року [9, с. 11; 16, с. 122]. Очевидно, усвідомлюючи складність утримання влади, більшовики розгорнули шалений ідеологічний наступ, який почався ухвалою "декретів про мир і землю" на "ІІ всеросійському з'їзді Рад" [59, с. 18-19], відтак продовжився хвилею мітингів, бесід, розповсюдженням преси та іншими агітаційними, пропагандистськими методами і засобами. Для морально-психологічного впливу на українське суспільство петроградський уряд скеровував безліч емісарів, агітаторів, пропагандистів; організовувалися більшовицькі осередки, залучалися до співпраці солдати, що поверталися з фронту.
Прикметно, що навіть ті, котрі спершу і повірили (принаймні частково) більшовицьким гаслам ("землю - селянам", "заводи - робітникам", "самовизначення націй" і т. ін.), невдовзі переконались у їхній облудності: в селах і містах панували терор і свавілля комісарів. Про ці, характерні для того часу події, згадує, зокрема, дочка священика Тимофія Поповича Лариса Дончук [61, с. 464].
Втративши надію перемогти своїми в основному дезорганізованими групами солдатів регулярне німецьке військо, більшовики зосередились головно на вивезенні з України у Росію продовольчих запасів та майна, що спричинило нове поширення антибільшовицьких настроїв, особливо серед селянства, яке найбільше обкрадали. І коли почався наступ закликаних Центральною Радою3 німецьких військ4, то це невдоволене населення організовувало у тилу більшовиків повстанські відділи, які дуже шкодили комуно-московській владі. Як показують історичні дослідження, серед повстанців були і ті, котрі попередньо симпатизували більшовизму, але внаслідок його імперсько-шовіністичної політики передумали. Однак "допомога" австро-німецьких військ перетворилася на чергову окупацію України, що супроводжувалася насильствами та реквізиціями стосовно місцевого населення [174, с. 130]. Це не виправдало сподівань ані українського уряду5, ні суспільства загалом, а лише наклало свій негативний відбиток на настрої, психологію місцевого населення. Вже з перших днів перебування в Україні окупанти проявили хижацький характер т. зв. "допомоги": "Повсюдно появилися накази німецьких і австрійських комендантів та командирів військових частин, що погрожували розстрілом за непокору. Міста й села України вкрилися шибеницями. Систематичними стали розстріли робітників і селян" [174, с. 135]. Іноземні військові поділили Україну на зони окупації [174, с. 135-136], втручалися в усі сфери суспільного життя. Не вдалося покращити ситуацію і гетьманові П. Скоропадському: його скомпрометували в очах народу австро-німецькі загарбники і промонархічні урядовці. Окупанти продовжували проводити свавільні реквізиції. Добровольчі загони насильно відбирали в селян поміщицькі землі. Це викликало загальне невдоволення мас, котрим уже давався взнаки голод. Були випадки голодної смерті, поширювались епідемії віспи, холери, тифу, вірусного грипу (іспанки), дезинтерії та інших захворювань. Народ був у безвихідному становищі, яке з приходом наступних окупантів ще більше погіршувалося. Це залишало невигойні душевні рани, поглиблювало зневіру у власних силах, у власному уряді, котрий знову скомпрометувала уже польська "допомога", яка особливо відчутно відобразилася на Правобережжі. Продовжувалися грабунки, непомірні реквізиції, насильство і зневага до місцевого населення. Польські жовніри спалили села Мельничі, Мичайка, Нова Гребля, Лопатинці, Кирилівка (Житомирського повіту) та інші [44, с. 188]. "За весь час моєї дороги, - повідомляв про свої враження 30 червня 1920 р. від переміщення у час евакуації з Вінниці до Кам'янця-Подільського (через Літин, Проскурів) радник Подільської губернської управи військової повинності кам'янецькому урядові УНР, - не приходилося мені попасти в село, в якому не нарікали би селяни на те, що їх польські жовніри граблять. Про вчинки польського війська на селах розказують з великим жалем і болем" [44, с. 188].
Вражали українське суспільство і поводження військ А. Денікіна на окупованій території (наприклад, "офіцери М. Дроздовського під час переходу не могли обминути практично жодного українського села без розстрілів і реквізицій продовольства тощо" [4, с. 166]). Та найвідчутнішого удару по суспільній свідомості завдала більшовицька влада. Було "удосконалено" методи та форми психологічного впливу стосовно населення, зокрема селянства. Проводилися "Тижні добровольця", "Тижні селянина" та "Місячники селянина" і тому подібні заходи. У містах функціонували агітстоли, т. зв. "селянські будинки", влаштовувалися конференції та інші заходи. Подібні кампанії виконували функції ідеологічного наступу, метою якого було насадження і утвердження комуністичної ідеології. Одначе втримати і забезпечити тривале панування над Україною російські більшовики змогли лише з
- Київ+380960830922