РОЗДІЛ 2
РОЗРОБКА ТА ПОШИРЕННЯ ІДЕЇ УКРАЇНСЬКОЇ СОБОРНОСТІ М. ДРАГОМАНОВИМ
2. 1. Генеза та розвиток ідеї соборності у світогляді М. Драгоманова
Михайло Петрович Драгоманов (1841 - 1895 рр.) - один з провідних діячів українського національного руху Наддніпрянської України, який зробив вагомий внесок у розвиток ідеї соборності в українській суспільно-політичній думці. На становлення цієї ідеї у світогляді вченого мала вплив значна кількість факторів, як об'єктивних так і суб'єктивних, власне українських, російських і загальноєвропейських. Для розуміння складу розуму і напряму ідей
М. Драгоманова, потрібно уявити собі атмосферу, в якій він народився і виховувався, той час, у який формувався його світогляд. Так, наприклад, у його родині зберігалися самостійницькі думки, спогади про історичне минуле українського народу, знайшли місце й "модні" громадські ідеї. Крім того, маленький Михайло та п'ять його братів і сестер завжди товаришували з дітьми дворової челяді (гувернерів у Драгоманових не було). Народні свята, обряди ніколи не оминали родинний маєток. З іншого боку, в його "сім'ї українського походу ... старосвітське українство було підковане новішою російською або ліпше російсько-європейською культурою" [79, с. 151]. Українству, за словами М. Драгоманова, відводилася роль, яку воно могло відігравати відповідно до своєї культурної сили, а, оскільки, "та сила була слабіша од російської, то і українство у нас було підрядним" [79, с. 152].
Навчаючись у Гадяцькому повітовому училищі, М. Драгоманов, за порадою вчителя історії О. Строніна зацікавився працями О. Герцена, ідеями Вольтера, Д. Дідро, Ж.-Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск'є, соціалістичними поглядами К. А. де Сен-Сімона, П. Ж. Прудона, Ф. Фур'є та ін. Крім того, О. Стронін познайомив свого учня з творами Марка Вовчка, Т. Шевченка. Що важливо, вже в юнацькому віці М. Драгоманов прочитав твори членів Кирило-Мефодіївського братства. Проте українство молодого вченого швидше культурне, а не політичне [159, с. 155]. Націоналізм, за М. Драгомановим, це "прив'язаність" до основоположних ознак власного народу (в першу чергу мови), збереження історичної пам'яті, особливо про той період, коли "нарід найменш підпадав вліянію других" [159, с. 155].
На думку канадського дослідника П. Магочія, конфлікт між двома типами свідомості - численних лояльностей та взаємовиключних свідомостей - пронизує всю історію українського національного відродження. Більша частина інтелігенції Наддніпрянщини вважали Україну частиною російського імперського світу [507, с. 107]. Ситуація, коли у свідомості українського дворянства з Лівобережжя та Правобережжя природно уживалися лояльність до центрального російського уряду та прив'язаність до культурно-історичних та побутових особливостей рідного краю не могла не відобразитися на світогляді
М. Драгоманова. Загалом вплив таких суб'єктивних факторів як виховання в сім'ї та школі, інтелектуальне й політичне оточення, досвід науковця (захоплення античною, середньовічною та сучасною європейською історією, минулим українського народу, аналіз минулого й сучасного Російської та Австро-Угорської імперій) мав подвійний характер: з одного боку, у Михайла Петровича формувалося розуміння необхідності загальноукраїнського єднання, з іншого боку, він не міг до кінця виокремити український шлях розвитку із загальноімперського.
Досить показове зізнання самого М. Драгоманова: "Що я українець по серцю і бажанням, - це тільки той не замічав, хто не хотів. Я свої "москвофільські" статті в "Правді" давно вже підписував Українець і хотів галичан до Українства повернути. Я не українофіл; я українець, який має претензію бути на українському ґрунті європейським лібералом, соціалістом" [211, с. 257]. У листах до своїх друзів учений "самоозначував" себе як "просто українець, або homo nationae sive linguae Ukrainian" [149, с. 22].
Вивчаючи теоретичну розробку та популяризацію ідеї соборності
М. Драгомановим, слід пам'ятати, що цю ідею спорадично розробляли українські вчені й публіцисти ще на початку ХІХ ст. під впливом як місцевих українських, так і загальноєвропейських культурних та політичних чинників. У ХІХ ст. ідея української соборності поступово набувала сучасного змісту, чому сприяла інтелектуальна й практична діяльність кількох поколінь українських діячів:
- Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, з середовища якого був автор "Історії Русів", яка дала поштовх національному самоусвідомленню українців;
- захист самобутності й окремішності українського народу греко-католицьким духовенством Перемишльського гуртка (І. Могильницький підготував нарис Історії України, окресливши її етнічні кордони;
М. Гриневецький у своїх працях обґрунтував етнічну спорідненість населення Наддніпрянщини, Галичини, Буковини і Закарпаття);
- висловлення ідеї єдності всього українського народу у працях "Руської трійці", яка вперше засобами друкованого слова заявила, що галичани є частиною єдиного українського народу. Так, М. Драгоманов вважав особливо позитивним друкування "Русалки Дністрової" українською мовою, зрозумілою не лише галичанам, а й наддніпрянцям [196, с. 316, 320]. Однак учений підкреслював, що незважаючи на те, що Головна Руська Рада проголосила "Ми русини - самостійне плем'я, відмінне від поляків і руських", під цими словами ще "не лежало ніяких ясних уявлень ні про росіян, ні про малоросів, ні про самий галицький народ, - щоб подальша літературна і політична діяльність була направлена до усвідомлених цілей і була відокремлена від qui pro-quo" [182, с. 135];
- Кирило-Мефодіївське братство, поєднавши національну та християнську ідеї, виступило за відновлення української самостійності у слов'янській конфедерації, поставивши, таким чином, українську проблему політично.
М. Драгоманов стверджував, що намагався "проповідати і пробувати прикладом до політичної практики ті провідні думки, до котрих дійшли в 40-ві роки славні братчики Кирило-Методієвські. І котрі лежали в основі українського народолюбства мого
- Київ+380960830922