РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛЬНА ПАРАДИГМА КУЛЬТУРИ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОГО БУТТЯ ЛЮДИНИ: ФІЛОСОФСЬКО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ
Парадигма - це 1) поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як першообраз, зразок, у відповідності з яким бог-деміург створює світ сущого; 2) у сучасній філософії науки-система теоретичних, методологічних та аксіологічних установлень, що сприймаються в якості зразка вирішення наукових задач, які розділяються всіма членами наукової спільноти. Термін "парадигма" в філософію науки вперше вводить позитивіст Г.Бергман, але адекватний пріоритет у його використанні і розповсюдженні належить Т.Куну. У своєму доробку "Структура наукових революцій" (1962) Т.Кун говорить про можливість виявлення двох основних аспектів: епістемологічного і соціального. В епістемологічному плані парадигма являє собою сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і прийомів, які виступають в якості зразка наукової діяльності, в соціальному - характеризуються через конкретну наукову спільноту, що розподіляє певні наукові погляди, межі яких вона розділяє. В сучасну парадигму культури етнонаціонального буття входять наступні її різновиди:
1) фактуалістська парадигма (структурний функціоналізм теорії соціального конфлікту); 2) дефіціоністська парадигма (символічний інтеракціонізм, феноменологія, етнометодологія); 3) парадигма соціального біхевіоризму (соціального обміну концепції).
Мета другого розділу: проаналізувати антропологічний "зріз" культури етнонаціонального буття людини як цілісного феномена; дати характеристику полікультурності як однієї із нових тенденцій культурної глобалізації, що дозволяє сформувати концептуальну парадигму культури етнонаціонального буття людини в умовах культурної глобалізації.
2.1 Культура етнонаціонального буття людини як цілісний феномен
Культура етнонаціонального буття людини як особливий рівень, або "зріз" антропологічного простору, створює те поле (і спосіб) спілкування, в якому формується кожне окреме суспільство зі своєю внутрішньою структурою, самобутнє суспільство, що відрізняється цим від інших суспільств. Протягом всього життя людина існує в світі культури, через яку формується, набуває можливості зрозуміти принципи побудови навколишнього світу і свого місця в ньому. Культурні надбання, артефакти лише тоді стають реальною культурою, коли освоюються діяльністю людей, входять в їхнє життя, в їхню соціокультурну творчість. Антропологічний дискурс передбачає легітимацію соціальних явищ, пошук і досягнення суспільної злагоди чи, принаймні, консенсусу або взаємної терпимості. Соціальний дискурс може досягатися на різних ієрархічних рівнях та типологічних системних рядах українського соціуму. Соціальний дискурс ґрунтується на соціальному (культурному) освоєнні соціуму індивідом і його успішність (неуспішність) визначається мірою самого відтворення соціумом певної ідентичності. Культура етнонаціонального буття людини - це надзвичайно багатопланове явище, що розвивається в контексті філософії цінностей [76, 18]. Підходи до розуміння "культура" багатопланові: 1.Просвітницьке розуміння культури - світ розуму: а) засіб звеличення культури; б) реально існуючий спосіб життя людей. 2. Аксіологічне розуміння культури: культура - світ цінностей; культура є сукупність кращих творінь людського духу, але в різних культурах - різні, часто протилежні цінності. 3. Антропологічне розуміння культури: культура - світ людини; охоплює все, що відрізняє життя людського суспільства від світу природи; все те, що створене людьми і характеризує їх життя в певному історико-культурному просторі. Отже, йдеться тут про ту культуру, яку має освоїти окремий індивід, щоб стати "самістю", тобто особистістю, - відмічає Ю.Бромлей [77, 25].
Важливим досягненням "Феноменології духу" Г.Гегеля є утвердження ідеї, що культура має бути осягнута як процес і результат формотворень людського духу в його цивілізаційних вимірах. Світоглядні категорії культури є своєрідними щаблями піднесення духовності людини по шляху історичного формування культури - формотвореннями "мислячого духу" - і як такі є окремими суб'єктами в царині становлення духовного життя особистості. Культура етнонаціонального буття людини є способом буття людини у світі, не "надбудовою" буття, а самим буттям, так як світ людського буття - це не мертва матерія, не природа як така, а "олюднена природа", "світ культури". Світ людини - це предмет і продукт її виробничої та соціокультурної діяльності, спрямованої на забезпечення матеріалів і духовних умов людського життя. Культура є "освоєнням" природи (перетворенням її на предметний світ реалізації людських потреб, цілей та інтересів), і її "відчуження". Г.Тріандіс (1994) визначає культуру як комплекс створених людьми об'єктивних та суб'єктивних елементів, які в минулому забезпечували умови певної екологічної ніші, що виливаються в зв'язок між культурою і людською поведінкою: екологія- культура- соціалізація- особа- поведінка [78, 175-197]. Під поняттям "культура" слід розуміти такі її різновиди: загальнолюдська культура; локальні культури; етнічні і національні культури; субкультури - культури окремих демографічних чи соціальних груп чи верств, що втілюють відмінності їх образу життя, мислення і поведінки від загальнонаціональних норм (мова, норми, ідеологія, легенди, ієрархія); окремі компоненти національної культури (культура праці, побуту, художня, правова); історичні типи культури, що охоплюють цілі історичні епохи і включають в себе культури різних країн і народів; надетнічні культурні спільноти (християнська, ісламська, європейська). Культура етнонаціонального буття людини характеризує соціальну діяльність й системи регуляції соціуму; в культурі відображуються багатство і диференціація суспільного життя, а разом з тим його системність, яка і підтримує єдність буття та спадковість його розвитку; через соціальні і професійні субкультури відбувається адаптація людини до потреб людської діяльності. Український соціум є істори