РОЗДІЛ 2
Принцип персоніфікації / деперсоніфікації простір-часу політичного виміру буття людини
Приступаючи до написання тексту покликаного втілити не лише остаточний результат дослідження принципів простір-часу політичного виміру буття людини але й розкрити живий процес розгортання думки, використані методичні прийоми, що вказали шлях до шуканого результату, ми дозволимо собі коротко зупинитись на використаному нами в ході дослідження логічному прийомі.
Вольовим втручанням ми збудуємо пізнавальну модель "зворотньої логіки", тобто таку де вихідною тезою стане не просторовість мислення, а його часовість. Звичайно, ми не заперечуємо просторовість мислення, адже це було б не лише помилково але й непотрібно, ми лише чітко розмежуємо спосіб мислення і конструювання у свідомості наукової моделі досліджуваного об'єкту. Ми будемо просторово мислити політичний час, де просторовість є лише способом мисленевої дії, а час є метою її здійснення, і лише через належне осмислення політичного часу прийдемо до розуміння політичного простору ("часового простору" політки), на противагу до традиційного підходу, згідно якого час пізнається через просторові зміни, а відтак виступає в межах пізнавальних моделей ніби вторинним, похідним від простору ("просторовий час") і виступає четвертою координатою, що позначає просторову змінюваність.
Проблема простору перебуває в самому центрі світорозуміння, у всіх системах мислення та визначає системність як таку. Розуміюче ставлення до дійсності пов'язує спроможність розуміння із простором як власною і первинною умовою, з одного боку, і засобом смислопородження - з іншого. Кожне розуміння як розуміння певної цілісності грунтується на простороосяжності: зрозуміти - значить зрозуміти в якомусь просторі, як простір, через простір. Простороосяжність, своєю чергою, означає онтологічну причетність, стан взаємопроникнення, єднання із предметом розуміння. Дія як акт (чи стан) розуміння або ж ціннісного відношення здійснюється в просторі об'єкта розуміння; сліпий вчинок так чи інакше вписується в простір розуміння іншого.
У рамках семіотичного підходу до історії Б.А. Успенський розмірковує про смисл "кодування" часу в просторові образи. Дослідник пише: "... досвід сприйняття простору постає як первинний в гносеологічному відношенні; відповідно, він може визначати сприйняття часу - час може мислитись як простір.
Очевидно, взагалі, що простір і час постають в нашій свідомості як співвідносні явища (категорії, форми буття). Вони ніби ізоморфні і можуть бути застосовані один до одного: так, зокрема, якщо простір наповнений предметами, то час наповнений подіями, і орієнтація в просторі (праве - ліве) відповідає орієнтації в часі (до - після), і т.п.; відповідно, вони легко перекодуються одне в одне. Основна різниця між простором і часом виявляється у їх відношенні до людини як суб'єкта сприйняття..." [165, с. 42].
2.1. Принципи становлення політичного виміру буття людини
У цьому підрозділі поставлено за мету дослідити механізм та принципи утворення перетворених форм та вимірів буття людини, зокрема політичного. Для цього потрібно провести експеримент, що передбачає "препарувати" людину - силою мислення у свідомості роз'єднати суміщення себе із самим собою як відмінного від себе у момент часу. Таке розчеплення санкціоноване самою природою людини. Адже якщо ми воліємо вважати людину чимось більшим ніж матеріальним тілом, то повинні звільнитись від хибного уявлення про те, що життя людини є лише зміною пасивних станів, які визначаються дією зовнішніх щодо неї законів. Життя кожного з нас підпорядковане певним принципам, проте не законам; перші виступають визначниками або умовами визначення нашої власної сутності, а закони, які реалізують ці принципи, утверджуються лише нашою власною волею як встановлена нами для себе необхідність, яка і виступає необхідною умовою перекодування подій у світі в події власного поля досвіду (або їх персоніфікації), і навпаки, віднайдення свого місця у взаємодіях зовнішніх щодо нас процесів через розпредмечення в системі політичних кодів власного переживання дійсності й, отже, включення принципів власного буття в систему принципів соціального та природного світів (тобто йдеться про реалізацію принципу деперсоніфікації).
У цьому власне і полягає буття людини. Людина не може зупинитись в своєму прагненні бути людиною, адже, залишаючись самою собою, тобто на рівні мудрості свого тіла та своїх почуттів, вона не досягає повноти буття людини і залишається на рівні фізіологічної мудрості папуги. Папуга не прагне бути папугою, для нього не існує ні "до", ні "після". Він уже папуга і його місце в світі визначено еволюційними зв'язками, основа його буття ніби підвішена на міцному гаку морфологічних змін. З такої позиції людина аж ніяк не прогресивніша від, наприклад, чумної бацили.
Людина як індивід - ніщо. І щось у ній з'являється не з фактом її народження, а із залученням світу позаприродного; не нарощенням біологічної досконалості її тіла, а з її запереченням, точніше, довизначенням цієї досконалості знову створеним предметно-смисловим світом. Ця "маска забутого буття" є творенням / відтворенням сутності самої людини. Такий рух людини (прагнення реалізації власного буття у всій його повноті) визначається параметрами особливих просторово-часових вимірів, одним з яких є політика (поряд із культурою, міфом, релігією, історією, екологією тощо).
В межах робочого концепту проведення такого розчеплення є тою умовою, яка дасть змогу зазирнути у приховані механізми творення / відтворення значень часової координати руху саморозгортання людини у політичному вимірі її буття. Оскільки "зазирнути" заважає припущення, яке міститься у цьому суміщенні, про певні стійкі субстанції (тіла, предмети тощо), які перебувають як стійкий субстрат своїх власних властивостей, зокрема своїх власних змін, для проведення такого розчеплення використаємо теорію дискретності часу, в межах якої будемо вважати, що моменти ч