РОЗДІЛ 2. ІНСТИТУЦІЇ ЄС В ТЕОРІЯХ НАДНАЦІОНАЛЬНОЇ ПАРАДИГМИ
2.1. Федералістське бачення інституційного будівництва Євросоюзу
Західноєвропейська політична думка має давні традиції розвитку федералістських ідей. Джерелами європейського федералізму були, з одного боку, попередні проекти перебудови хаотичної системи міжнародних відносин Старого Світу, з іншого - теорія і практика Сполучених Штатів Америки, де федералізм довів свої беззаперечні переваги.
Представники цього напрямку виходили з того, що федеративна система є ідеальною формою для об'єднання Європи і як сприятиме подальшому економічному і політичному зближенню заради миру і соціального благоустрою народів Європи. Федеративна спільність як кінцевий результат федералізму свідчить, що федералісти розглядають державу як бажану або неминучу форму правління [223: 149]. Досягнення спільних цілей має бути окреслене конституційно, а не залишатись на вирішення традиційними дипломатичними засобами [252]. Аксіомою федералізму є положення, що досягнення спільної мети неможливе ані зусиллями окремої держави, ані зусиллями міжнародних союзів [235].
Політики-федералісти просувають політичну мету - об'єднання Європи на основі федеративного принципу, який визначається як "метод розділення влади таким чином, щоби спільні і регіональні уряди в кожній окремій сфері були скоординованими і незалежним" [265: 11]. Таким чином, європейський федералізм синтезував два основні положення: принцип об'єднання Європи і принцип розподілу влади. Перший передбачав створення державоподібного порядку на європейському рівні. Необхідність об'єднання федералісти пояснювали тим, що межі національної держави стали надто вузькими і тому заважали економічному, політичному і культурному прогресу, а також стримували історичний розвиток європейських країн. За федералістами, більшість проблем в Європі має наднаціональний характер [65: 82]. Другий принцип - принцип розподілу влади - передбачав розподіл повноважень між центром (наднаціональні інституції) і державами-членами і характеризує інституційно-юридичну форму європейського об'єднання. Цьому аспекту федералісти надавали особливе значення, вважаючи, що об'єднання Європи вимагало перш за все формальних конституційних заходів [193: 39].
З позиції ставлення до темпів і шляхів інтеграції в рамках Європейського Союзу прихильники федералізму поділяються на три табори:
- радикальні федералісти (А. Спінеллі, Г. Норд, Г. Бругманс) відкидали будь-які непрямі шляхи до європейської федерації і наголошували на негайній розробці і прийнятті європейської конституції, створенні формальної інституційної структури об'єднаної Європи [167], обґрунтовували ідею наднаціональних інституцій як найкращого та надійного шляху до федеративного союзу [252: 1-10, 13-17] і різко критикували інтеграцію, що не відповідала цій схемі [120: 9];
- прагматичні або інтегральні федералісти (О. Марк, де Ружмон, П. Тейлор, Ф. Кінські, К.Фридрих, Д. Сиджанські, Е. Етціоні) закликають до інтенсивного залучення регіонів і національних меншин до процесів інтеграції і до прийняття рішень на національному і європейському рівнях;
- кооперативні федералісти (Ф. Шарпф, Ч. Пентланд) виступають за відносини взаємодії і співробітництва між інституціями і державами-членами ЄС, які сприяють виявленню і узгодженню інтересів і позицій різних сторін у процесі прийняття рішень.
Ідеї радикальних федералістів на початку 1950-х рр. лягли в основу проектів створення Європейського оборонного співтовариства (план Плевена), Європейського політичного співтовариства і політичного союзу (плани Фуше), а також Паризького договору 1951 р., яким засноване Європейське співтовариство вугілля і сталі (ЄСВС) [4]. Як показала практика євроінтеграції, наднаціональні повноваження Вищого керівного органу виявились дієвим засобом безболісної реструктуризації вугільної і металургійної галузей промисловості, які перебували в глибокій кризі. Проте, відсутність видимого прогресу на шляху до політичного союзу і побоювання політичного диктату з боку Франції на початкових етапах інтеграції змусили теоретиків зайняти більш помірковані позиції.
Ідеї інтегральних федералістів знайшли своє втілення в ідеї "Європи регіонів", яка, на думку Д. де Ружмона, забезпечить пряму участь регіонів (німецьких земель, іспанських провінцій, тощо) в створенні європейської федерації. Роз'яснюючи це положення, провідний швейцарський теоретик федералізму Д. Сиджанські зазначає, що саме регіони мають стати тією опорою федерації, яка сформує новий зв'язок між громадою, державою-членом і Європейським Союзом [93: 214]. Ця ідея була втілена в Договорі про Європейський Союз, яким засновано Комітет регіонів для обов'язкових консультацій з інституціями ЄС. Крім того, Комітет регіонів надає висновки (як по запитам ЄС, так і з власної ініціативи) з усіх питань, що торкаються інтересів регіонів [3; 5; 60].
Прикладом втілення ідей кооперативного федералізму про децентралізацію влади і поєднання можливостей центру і регіонів, що забезпечить демократизм та ефективність влади, вчені наводять закріплені в Єдиному Європейському Акті положення про директиви і принцип взаємної довіри. Так, діяльність внутрішнього ринку ґрунтується на директивах, які визначають лише спільні цілі і завдання, залишаючи за державами-членами право вибору конкретних методів виконання. Принцип взаємної довіри, враховуючи реальні труднощі і розбіжності, дозволяє зняти питання про необхідність зближення національних законодавств і введення єдиних регламентів з порядку денного [8; 13].
Таке тлумачення федералізму робить його стратегію досить гнучкою і дозволяє використовувати методи, які розроблені іншими теоріями інтеграції. Наявність елементу стратегічної гнучкості наближує сучасних федералістів з представниками неофункціоналізму, на що звертають увагу Е. Хаас [387: 610], Р. Гаррисон [163: 49], Ч. Пентлад [223: 162-163], П. Тейлор [496: 35] і Д. Розамонд [236: 27, Chapter 3]. Проте, необхідно