РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕОЛОГІЇ РУМУНСЬКОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ КІНЦЯ ХІХ -
ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Українське питання – це глобальна потреба незалежності однієї з найбільших
націй Європи та об’єднання всіх українських земель в єдину державу. На основі
розвитку ідеї національної незалежності, з початку ХХ ст. посилилась
національно-визвольна боротьба українського народу. На неї впливали міжнародні
обставини і суспільно-політичні відносини.
Українське питання загострювалось у період світових конфліктів. У ХХ ст.
з’явилась надія на його успішне розв’язання, бо “самі вже висунуть на дневний
порядок національне і державне українське питання, будуть навіть у нім рішаючим
чинником”, – писав Ю.Бачинський [238, с. 140]. Оскільки територія України у
Першій світовій війні була об’єктом експансіоністських планів воюючих сторін,
лише державна незалежність була необхідною умовою виживання і розвитку нації:
“Політична самостійність України – то conditio sine qua non (необхідна умова –
лат. автор) її економічного і культурного розвитку, умова взагалі – можливості
її існування” [238, с. 144]. Становище українського народу було критичною межею
його існування. М.Міхновський писав: “Над нами висить чорний стяг, а на ньому
написано: “Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для
української нації” [294, с. 152].
Вітчизняна історична наука, насамперед М.Грушевський, заклали теоретичні
підвалини міжнародного визнання права українського народу на власну державу.
Він писав: “Здебільшого, як головний аргумент проти нашого права на національне
існування, проти нашого права на самостійність державну виставляють те, що ми
не маємо історичної традиції, не маємо минулого” [253, с. 153].
Український політичний діяч Ю.Вассин зазначав: “Недержавна нація не має
нормальної свободи своїх рухів, а тому не в силі корисно й повно проявити свої
особливості. Здобуття державності можливе виключно шляхом вихіснування всіх сил
нації, зосереджених під кутом спільної мети” [243, с. 207]. Українське питання
пов’язане з українською національною інтелігенцією, яка очолила визвольний рух.
Д.Донцов вважав, що “чинником активним, тим, що несе ідею; тим, де ця ідея
зароджується, є – активна, або ініціативна, меншість. Це група, яка формує
неясну для “неусвідомленої” маси ідею, робить її приступною цій масі і,
нарешті, мобілізує “народ” для боротьби за цю ідею” [259, с. 194].
Домінуючою рисою українського національно-визвольного руху було прагнення
народу до об’єднання всіх українських земель. Український вчений М.Кугутяк
зазначає: “Основним змістом процесу реалізації соборності України було
формування національної самосвідомості, об’єднання українських етнічних
територій, творення незалежної самостійної національної держави. Складовими
цього процесу був рух за етнічну, культурну, політичну та соціально-класову
єдність українського суспільства, соборність української християнської церкви”
[279, с. 34].
Варто відмітити, що тенденцію української соборності свого часу намагалися
використати більшовицькі керівники, які кон’юктурно маніпулювали національними
проблемами. Так, Х.Раковський заявляв, що на Україну “звертають свої погляди
селяни-українці, що живуть за територією радянської України” [304, с. 5]. В
значній мірі це торкалося українського населення, яке проживало в Румунії.
Українське питання в політиці Румунії виникло в умовах формування та розвитку
її держави.
Обставини виникнення і розв’язання румунського питання у контексті європейської
історії певним чином відображає стосунки з українцями у міжвоєнний період ХХ
ст. Лише в ХІХ ст. було висунуто вимогу визнання румунської нації в
Австрійській імперії [401, р. 170]. Це ініціював слухач академії права в місті
Сибіу С.Барнуціу [347, р. 328]. Він стверджував, що прийшов час щоб румуни
повернули стародавні привілеї і права [382, р. 312-313]. Такі переконання
здобули підтримку населення. Австрійська влада вважала, що Дунайські князівства
намагаються об’єднатися з Трансільванією у “Дакійську імперію” [325, с. 86-87].
Важливе місце відводилося Трансільванії, яка була осередком формування
гето-дакійських племен, ареалом розселення предків румун [402, с. 20-23]. Варто
наголосити на тому, що національне свято румунської держави, 1 грудня, – день
проголошення об’єднання Румунії і Трансільванії [390, р. 10]. Розв’язання
румунського питання було відкладене до пізнішого часу.
Історичні обставини формування румунської держави мали безпосередній вплив на
її політику щодо українців у 1918-1927 рр. Варто відмітити, що сприятливі умови
для її утворення склалися в середині ХІХ ст. У 1850 р. Австрія відокремила
Буковину від Галичини. Цю подію румунські історики вважають початком формування
держави [383, р. 32-40]. У березні того ж року французький представник на
конференції у Відні запропонував прийняти меморандум про об’єднання Молдови і
Валахії. Аргументом цього стала потреба зупинити рух російської експансії до
чорноморських проток [269, с. 101].
В умовах поразки Росії у Кримській війні, царський уряд вимушений був
відмовитись від Південної Бессарабії та від протекторату над Молдовою і
Валахією [341, р. 42-43]. Після утворення дуалістичної імперії, до Угорського
королівства відійшли Трансільванія, Банат, область Крішана і Марамуреш, де
румунське населення становило компактну більшість [388, р. 199-200]. Румунія
утворилася в січні 1859 р. у результаті подвійного обрання полковника
Александру Іона Кузи водночас на престоли князівств Молдови і Валахії.
Незабаром, 25 серпня цього ж року, Паризька конференція визнала нову державу
під назвою “Об’єднані князівства Молдови і Валахії” [3
- Київ+380960830922