РОЗДІЛ 2.
ФОРМУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ ЕЛІТИ УКРАЇНИ ЯК НАСЛІДОК ЛЕГІТИМАЦІЙНИХ СИТУАЦІЙ
2.1. Суть, ознаки та причини легітимаційних ситуацій
Легітимаційна ситуація – ситуація політичної дійсності, що виникає у випадку
зменшення ступеня легітимності політичної еліти і характеризується появою нових
можливостей для подальшої легітимації, зміною в системі цінностей та
нормативно-регуляторній базі, зміною політичної еліти, конкуренцією між
формальними та неформальними політичними інститутами. Це ситуація
невизначеності щодо подальшого перебігу легітимаційних процесів. На думку Т.
Бєрната, що вперше вжив цей термін, власне легітимність походить від
легітимаційної ситуації, що є перехідним станом до практичної легітимності
[183, с. 149]. Легітимаційна ситуація включає в себе широкі можливості набуття
легітимності, знання, що необхідні для її здійснення, причому знання ці
стосуються підстав легітимності, її суб’єктів та об’єктів для даного
суспільства. Така ситуація обмежує можливості легітимності, забезпечує
поступовість легітимаційних процесів, не допускає можливості нелегітимності
політичної системи та влади. Виникнення легітимаційної ситуації детермінується
появою політичної дійсності та потребою індивідів ідентифікувати цю дійсність.
Легітимаційні ситуації – своєрідний лакмусовий папірець, який відображає зміни
в суспільстві, що відразу стають помітні у вимогах легітимності. Розв’язання
ситуації залежить від діяльності групи, що, як писав П. Бурд’є, володіє
монополією на діяльність у політичному полі [24, с.180], – політичної еліти.
Оскільки в демократичних суспільствах зміни в складі еліти можуть відбуватися
періодично – залежно від періодичності виборів, то легітимаційна ситуація має
місце і цих випадках. Звідси робимо висновок, що легітимаційна ситуація має
циклічний характер, а процес її розгортання залежить від динаміки легітимації у
тому чи іншому суспільстві.
Легітимаційна ситуація протікає у трьох площинах: суспільство, середовище
політичної еліти, міжнародне середовище. Спад довіри суспільства до політичної
еліти, відмова її визнавати у колі елітних груп та на міжнародному рівні є
свідченням процесів делегітимації щодо існуючої політичної еліти та пошуку
нових основ для легітимації. У Європі свідченням кризи легітимності є падіння
довіри до представників політичної еліти до 17%.
У середовищі політичної еліти також можуть виникати ситуації неприйняття
окремих осіб в елітні групи, відмова кооптації їх до елітних груп, посилення
фрагментації в середовищі політичної еліти, нестача порозуміння, збільшення
рівня роз’єднаності. Легітимаційна ситуація відрізняється посиленням
конфліктності у середовищі політичної еліти, інтереси якої часто є
партикулярними, збільшення протистояння між правлячою та опозиційною елітою,
або між групами, що мають вплив на владу та іменуються «кланами» чи
«клієнтелами». Джерелом, а інколи наслідком, є конфліктності і конкуренції є
розкол еліт.
Міжнародне визнання стає все важливішим чинником легітимності політичної еліти.
Відмова міжнародної політичної еліти визнавати рішення політичної еліти,
провадити переговори з представниками політичної еліти, невизнання виборів, що
є головним механізмом рекрутування політичної еліти – все це свідчить про кризу
легітимності політичної еліти. Прикладом може бути ситуація в Австрії 1999
року, коли перемогу на виборах здобули крайні праві, і, хоч внутрішні чинники
легітимності нової влади працювали, міжнародна спільнота відмовилося визнавати
нову правлячу еліту.
До причин легітимаційної ситуації можемо зарахувати:
1) відмінність системи ціннісних орієнтацій, що притаманна політичній еліті та
суспільству. Свого часу представники теорій демократичного елітизму твердили,
що не маса, а еліта краще зберігає та дотримується ліберальних демократичних
цінностей, а тому від неї залежить успіх цих цінностей серед простого
населення. Цінності повинні бути своєрідним ядром суспільства, політична еліта
повинна віднайти саме ті цінності, що здатні врегулювати суспільство. Як казав
М.Грушевський, масові настрої є вітром для парусника – держави, що ним керує
еліта;
2) потреба адаптації та модернізації існуючих політичних інститутів відповідно
до нових умов. І не обов’язково тут має йти мова про так звані перехідні
суспільства. Яскравим прикладом є легітимаційна ситуація на початку 30-тих
років ХХ ст. у США. Прийняття Нового курсу (New Deal) Президентом США
Ф.Рузвельтом стало наслідком адаптації існуючих політичних інститутів до нових
вимог. Наслідком цього був новий економічний і політичний курс, заміна
політичної еліти країни – входження до неї представників профспілок та бізнесу,
які підтримали Новий курс [199, с. 46];
3) конкуренція між формальними та неформальними інституціями. Даглас Норт
вважає, що „формальні інститути можна замінити за один день, неформальні
обмеження – ні. Несумісність формальних правил і неформальних обмежень (що може
бути результатом глибини культурної спадщини, в рамках якої було напрацьовано
традиційні способи вирішення основних проблем обміну) породжує тертя, які можна
послабити шляхом перебудови всіх обмежень в обох напрямках, і тоді досягнута
нова рівновага буде менш революційна, ніж риторика змін” [124].
4) розходження між обіцянками швидкого успіху і реальними досягненнями, тобто
між проголошеними принципами і реальністю. Таке розходження „звужує легітимну
основу”, легітимність поновлюється через проходження ситуації. В.Васович
називає це протиріччям між „накопиченням і вимогами легітимації” [28, с. 31].
Постійні зростаючі потреби населення та й самої економіки вимагають знач
- Київ+380960830922