РОЗДІЛ 2
ВІДОБРАЖЕННЯ ЕМОЦІЙНОГО СТАНУ ОСОБИ
В ІНСТИТУТАХ ТА НОРМАХ ЗАГАЛЬНОЇ ЧАСТИНИ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ
2.1. Взаємовідношення та взаємодія емоційного стану особи з іншими ознаками складу злочину
Не викликає сумнівів, що емоційний стан особи, яка вчинила злочин, тісно взаємодіє з іншими ознаками складу злочину, з одного боку, суттєво впливаючи на них, а з іншого, формується та змінюється під їх впливом. Цілком зрозуміло, що найтіснішим чином емоційний стан взаємодіє із ознаками суб'єктивної сторони злочину, насамперед із виною та мотивом.
Взаємодія емоційного стану особи з виною здійснюється, на наш погляд, наступним чином:
По-перше, емоційні стани впливають на таку форму вини, як умисел, формуючи емоційний компонент вини.
У цьому зв'язку заслуговують на підтримку міркування вчених А.Ф. Зелінського та М.Й. Коржанського, які критично ставляться до пануючих в кримінально-правовій науці поглядів, згідно яких бажання настання суспільно небезпечних наслідків стосується вольового моменту прямого умислу, наголошуючи на тому, що "виходячи із сучасних психологічних уявлень було б більш правильним називати їх емоційною властивістю (якістю, "моментом") вини, оскільки в основі будь-якого бажання, прагнення та потягу лежать емоційні переживання. Що стосується непрямого умислу, тут динамічний ефект емоцій спрямований на цілі, які виходять за рамки цього складу злочину" [75, с. 25]. Ці науковці звертають також увагу на той факт, що афективні переживання, які лежать в основі бажань, далеко не завжди адекватно усвідомлюються. Емоційний момент умисної вини значною мірою залежить від підсвідомого психологічного стану" [75, с. 25]. Цікаво, що А.Ф. Зелінський та М.Й. Коржанський вважають, що імпульсивні злочини можуть бути як умисними, так і необережними [75, с. 29]. В іншій роботі А.Ф. Зелінський також звертає увагу на значний відрив юридичної теорії від психологічної науки, підкреслює, що саме бажання, почуття, пристрасті, тобто емоційні переживання, утворюють динамічну сторону мотивації [73, с. 57]. Схожим є підхід до цієї проблеми В.В.Лунєєва, який, однак, пропонує називати цей момент умислу саме інтелектуально-емоційним [156, с. 15].
По друге, емоційні стани формують ступінь вини як її кількісну ознаку, визначають особливості умислу, що раптово виник, а також афектованого умислу. Надзвичайно сильне емоційне напруження, яке досягає сили афекту, може мати патологічний характер, паралізуючи здатність особи усвідомлювати соціальний зміст своїх дій та/або керувати ними, тобто містить медичний та юридичний критерії неосудності.
Умисел є найбільш поширеною формою вини: переважна більшість злочинів вчиняються умисно. Відповідно до ч. 1 ст. 24 КК України умисел поділяється на два види - прямий і непрямий (евентуальний).
Законодавче визначення прямого і непрямого умислу містить три ознаки, які характеризують психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння і його наслідків: 1) усвідомлення особою суспільної небезпеки свого діяння; 2) передбачення його суспільно небезпечних наслідків; 3) бажання настання таких наслідків або свідоме припущення їх настання. [178, с. 79].
Таким чином, при вчиненні конкретних злочинів можливі різні варіанти поєднання інтелектуальних і вольових моментів. Їхнє певне співвідношення і лежить в основі поділу умислу на прямий і непрямий.
Основна відмінність прямого і непрямого умислу полягає у їх вольовому моменті. Якщо при прямому умислі він характеризується бажанням настання суспільно небезпечних наслідків, то при непрямому - свідомим припущенням їх настання. В останньому випадку воля особи посідає не активну, а пасивну щодо наслідків позицію, оскільки наслідки є побічним результатом злочинної дії (бездіяльності) винного.
Поділ умислу на прямий і непрямий має важливе значення для кваліфікації злочинів, зокрема у випадках, коли йдеться про попередню злочинну діяльність або співучасть у вчиненні злочину. Окрім прямого і непрямого умислу в теорії і судовій практиці виокремлюють ще й інші види умислу. Вони не утворюють самостійну форму вини, не підміняють поняття прямого і непрямого умислу, а існують лише в їхніх межах.
Так, за спрямованістю діяння і конкретизацією бажаного наслідку умисел поділяють на визначений (конкретизований), невизначений (неконкретизований) і альтернативний.
Визначений умисел характеризується тим, що особа чітко усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння і прагне досягти одного конкретного наслідку (наприклад смерть людини). Невизначений умисел означає, що у винного немає чіткого уявлення про характер і тяжкість можливих наслідків злочину, він передбачає ці наслідки лише у загальних рисах. Наприклад, особа завдає ударів по різних частинах тіла потерпілого і не передбачає, якого ступеня тяжкості тілесні ушкодження буде заподіяно. Альтернативний умисел має місце тоді, коли винний передбачає й однаково бажає чи свідомо допускає настання одного з кількох можливих наслідків (наприклад, смерті або тяжкого тілесного ушкодження).
Залежно від часу виникнення і формування розрізняють умисел заздалегідь обдуманий і такий, що виник раптово.
Термін "заздалегідь" свідчить про те, що умисел виник і був сформований до вчинення злочину.
Умисел, що раптово виник, є ситуативним, виникає раптово, під впливом якихось обставин, має місце тоді, коли намір вчинити злочин і його безпосередня реалізація не виділені між собою деяким проміжком часу, тобто винний вчиняє злочин одразу ж після виникнення умислу. Час виникнення умислу враховується при призначенні покарання, іноді при кваліфікації вчиненого винним, оскільки такий злочин не може мати стадію готування.
Необхідно відзначити, що В.І. Ткаченко категорично проти поділу умислу на такий, що виник раптово і заздалегідь обдуманий. Свою точку зору він обґрунтовує механізмом суб'єктивної сторони злочину і пропонує виходити не із умислу, а з спонукання і мети. На його думку, більш правильно розподіляти злочини на злочини зі