РОЗДІЛ 2
ПОЕТИКА ДИСКУРСУ НОВОЛАТИНСЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ПОЕЗІЇ
XVII–XVIII СТОЛІТЬ
2.1. Жанр новолатинської історичної світської поеми ХVІІ століття. Загальні
зауваження до постановки питання
Із метою концептуального осмислення місця та ролі новолатинської світської
поезії у загальній семіосфері вітчизняного літературного процесу звернемось до
аналізу малодослідженої й донині історичної латиномовної поеми українського
митця, ймовірно, поляка за походженням І. Домбровського “Дніпрові камени”. Дана
поема, на наше переконання, є цінною для барокознавчих студій постмодерного
літературознавства не лише з огляду на зазначену нами вище невивченість її
основних змістоутворюючих та формотворчих чинників, недослідженість аспектів
поетики, а й, передусім тому, що в її художньо-творчому універсумі можна
простежити раніше невивчені смислові поля, що концептуально поєднують її з усім
семіозисом українського літературного процесу, і таким чином виводять
осмислення української новолатинської поезії на сучасний літературознавчий (і
загальногуманітарний) дискурс, актуалізують його надбання в сучасній поетиці.
Історична поема як самодостатнє й унікальне явище, що відбулось у поетичному
дискурсі новолатинської художньої словесності барокової пори привертає нашу
увагу не лише власною недослідженістю, а й тим, що в ньому концентруються
декілька ключових семіосфер, які визначають саму природу естетичного та
світоглядного руху україномовного та латиномовного літературних дискурсів
XVI–ХVIII століть в українському літературному процесі доби, що перебуває в
центрі нашого дослідження, і, водночас, є актуальними для естетичних та
літературознавчих шукань сучасної епохи. Принаймні, для тієї її сфери, яка
спрямована до системного дослідження неактуалізованих досі в сучасності первнів
і домінант літературного процесу минулого. Серед таких домінант, на нашу думку,
у першу чергу слід вирізнити семіосферу, пов'язану із трансцендентальним
архетипно-міфологічним началом, що має виразне дохристиянське походження,
християнське світоглядне начало, проявлене в поемі як ідейні підвалини та суто
історичний дискурс, що становить у поєднанні з лицарсько-батальним образним
універсумом та з міфологічно-архетипним розумінням минулого неординарну
семіотичну одиницю, яка простежується в поемі І. Домбровського на тематичному
рівні. Наріжною рисою поетики даного твору можна вважати особливу форму
поетичного викладу, яка є виразно наближеною не лише до кращих взірців
класичної поезії Давнього Риму, але й іманентно увібрала в себе символьний та
образний ряди кращих зразків сучасної авторові української і
загальноєвропейської літератури. У творі вони єднаються не лише із заснованими
на дохристиянських віруваннях образами, у яких виразним є міфологічне начало, а
й поєднується із сучасною авторові поеми національно-фольклорною традицією.
Саме тому, на наш погляд, цілком доречно вести мову і про вплив окремих жанрів
українського фольклору на поетику української історичної новолатинської поеми
І. Домбровського “Дніпрові камени”.
На той час у поетиці таке сутнісне єднання не лише випереджало естетичну епоху
та і, зрештою, рух ідей у європейській культурі, що ще не передбачав
привернення в історичних творах домінантної уваги до міфології та використання
фольклорних одиниць, а й стало згодом своєрідним дороговказом для творчості
інших провідних українських митців. Визначимо, що І. Домбровський, напевне, не
був одноосібним фундатором цього типу світоглядно-естетичного єднання у творах
високої літератури таких різноаспектних і, на переважне переконання його
сучасників, органічно непоєднуваних начал. Здійснення сучасного дослідження
поеми “Дніпрові камени” уявляється тим більше важливим, якщо взяти до уваги те,
що вона не лише сконцентрувала в собі неординарні явища й поетичні відкриття в
новолатинській поезії XVII ст., а й може виступати як своєрідний показник
загальних світоглядних та образно-поетичних тенденцій, які були характерними
для новолатинської та й україномовної поетичної творчості у період барокового
розквіту.
Історична за жанром поема І. Домбровського, проте, цілком відповідно до
загальних канонів класичної високої поеми того часу починається із стилістично
наближеного до оди уславлення можновладця, що йому присвячено твір. Такий тип
письма є характерним не лише для традиційного одописання доби зародження
європейського класицизму, а й має низку суто українських рис.
За традицією українського (втім, як і європейського) віршописання тієї пори
поема на початку містить панегіричну присвяту: “З нагоди щасливого сходження на
Київську єпископську кафедру найяснішого і превелебного пана, пана БОГУСЛАВА
РАДОШОВСЬКОГО-БОКШІ (роду СЕМІКОВИЧІВ), з ласки Бога й апостольського престолу,
єпископові Київському, абатові Святого Хреста, Лисої Гори т. д. і т. д.
привітання” [54, C. 577]. Звернемо одразу увагу на таку прикметну й суттєву
обставину. Поетичне привітання автора адресується духовній особі, і, як
очевидно, особі аристократичного походження, тож вибір латини як мови поеми,
визначається, до певної міри, і цією вагомою обставиною.
З іншого боку, і сам тип твору, закони тогочасного розуміння його поетики, що
визначала латину як високу мову, притаманну саме поемам, у яких описуються
знакові історичні діяння або філософські візїї, так само сприяв вибору
латинської мови як базової для даного виду образно-поетичної нарації. Для
прикладу наведемо написану незадовго перед тим поему С. Пекаліда “Про війну
Острозьких під П'яткою” [160], яка так само, як і поема І. Домбровського, була
створена латиною, адже не лише адресувалась аристокра
- Київ+380960830922