РОЗДІЛ 2
ДОСЛІДЖЕННЯ ДАВНЬОЇ ТА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
2.1. Питання походження східних слов’ян.
Слов’яни – одна з найчисленніших груп давньоєвропейського населення. Час її
виділення з індоєвропейської спільноти досі не достатньо з’ясовано, хоча цьому
питанню, як і пошукам слов’янської прабатьківщини, присвячена велика кількість
літератури. Проблема ускладнюється тим, що, на відміну від деяких інших
європейських народів, слов’яни дещо пізніше взяли участь в тих історичних
подіях, які відображені у письмових джерелах. Така ситуація призвела до появи
різних теорій щодо походження слов’ян.
Сучасній українській історіографії відомі наступні теорії. По-перше, Дунайська
(Балканська) – М. Погодін, С. Соловйов; Вісло-Одерська – Ю. Костржевський;
Вісло-Дніпровська – Л. Нідерле; Прикарпатська – П. Шафарик; теорія місцевого
походження – географ Баварський, космограф Равенський [80 Походження слов’ян:
Монографія / В. Баран, Д. Козак, Р. Терпиловський. – К., 1991. – С. 7.] та ін.
Тобто основні з них: міграційна та автохтонного походження.
Досліджуючи проблему походження східних слов’ян, дослідники УВУ не обмежувалися
згаданими двома теоріями. Тому варто навести розширений ряд теорій походження
слов’ян, серед яких слід шукати прихильників з університету. У роботі Я.
Пастернака [81 Пастернак Я. Етногенеза слов’ян у новій археологічній літературі
// Зб. на пошану Зенона Кузелі. – Париж-Нью-Йорк-Мюнхен-Торонто-Сідней, 1962. –
С. 436.] бачимо, що деякі вчені виводили прабатьківщину слов’ян із територій
над Двиною та верхнім Німаном (О. Шахматов), із Сибіру (Фюринський) або взагалі
– з Азії (К. Мошинський). Але жодна із згаданих теорій, через цілком об’єктивні
причини, не може вважатися абсолютно достовірною. Отже, автор дисертації
намагатиметься з’ясувати, представники якої теорії походження слов’ян
переважали у стінах Українського Вільного Університету.
Серед вчених УВУ, що піднімали проблему походження слов’ян, були не лише
професійні історики. Зазначене питання турбувало і філологів, і юристів, і
культурологів, що працювали в університеті, або співробітничали із установою.
На думку дисертанта, до списку університетських “славістів” можна включити
таких дослідників, як М. Андрусяк, О. Домбровський, Д. Дорошенко, В. Косик, П.
Курінний, М. Міллер, Л. Окіншевич, Я. Пастернак, Н. Полонська-Василенко, Я.
Рудницький, С. Смаль-Стоцький, О. Субтельний, П. Цимбалістий, М. Чубатий, В.
Щербаківський, А. Яковлів [82 Андрусяк М. Етапи в розвитку української нації. –
Прага, 1941. – 16 с.; Домбровський О. Проблема антів на сучасному етапі
ранньоісторичних дослідів // УІ. – 1985. – № 1-4. – С. 9–33.; Дорошенко Д.
Слав’янський світ в його минулому й сучасному. – Берлін, 1922. – Т. 1. – 240
с.; Курінний П. Історія археологічного знання про Україну. – Полтава, 1994. –
140 с.; Окиншевич Л. Наука історії українського права. Право державне. 1927 р.
– ІР НБУВ. – Ф. Х. – Спр. 17880. – Арк. 5; Рудницький Я. Вступ до
слов’янознавства. – Мюнхен, 1948. – 79 с.; “Вступ до слов’янознавства”. – Архів
УВУ. Особові справи студентів, викладачів та гостей УВУ. Особова справа
Цимбалістого Петра. – ФФ-Ц-1. – Арк. 1; Чубатий М. Княжа Русь-Україна та
виникнення трьох східнослов’янських націй. – Нью-Йорк-Париж, – 159 с.; Шульгін
О. Нариси з нової історії Європи. – Прага, 1925. – 219 с.; Щербаківський В.
Формація української нації. – Прага, 1941. – 147 с.; Яковлів А. Українське
право // Укр. культура. – Мюнхен, 1988. – С. 236–251.]. Разом із цим,
найкращими фахівцями із славістичного напрямку в УВУ є, очевидно, лише Я.
Пастернак та В. Щербаківський, а знавцем славістичної історіографії П.
Курінний.
Для кращого розуміння проблеми дисертант пропонує розглядати зазначене питання
у порівняльній характеристиці з радянсько-російською та сучасною українською
історіографією. Тобто варто з’ясувати, чи дійсно дослідники УВУ, як
представники української західної школи історіографії, антагонізувалися із
російськими істориками стосовно проблеми пошуку слов’янської прабатьківщини та
генеалогії. Крім цього, автор дисертації намагатиметься розкрити сутність
зазначеної проблеми через призму походження українського народу, що знайшло
відображення в основних працях науковців УВУ.
Про генезу східних слов’ян упродовж багатьох років точаться жваві дискусії.
Вони розгорнулися, зокрема, навколо питання стосовно етнічної належності
народів, які згодом утворили територіально-державний конгломерат у вигляді
Київської держави. Сучасні історіографічні здобутки неоднозначно характеризують
ситуацію, що склалася в той далекий час.
Як зазначає П. Толочко, [83 Етнічна історія Давньої України: Монографія / П. П.
Толочко, Д. М. Козак, О. П. Моця – К., 2000. – С. 195.] вивчення давньоруської
історії залишається актуальною темою досліджень уже протягом багатьох
десятиліть. Але якщо в попередні часи основний акцент робився на доведенні
того, що суспільство Східної Європи в епоху раннього середньовіччя ні в чому не
відрізнялося від суспільства Західної Європи ( слов’яни на межі античності та
середньовіччя мали такий самий суспільний лад, що був властивий на той час для
германців, вірменів, та інших молодих народівт [84 Греков Б. Славяне.
Возникновение и развитие Киевского государства. – М., С. 11.]), то сьогодні ця
проблематика все частіше використовується при ствердженні виключного права того
чи іншого сучасного східно-слов’янського народу на тисячолітню спадщину. Разом
із цим, не припиняється дискусія стосовно головної ролі в державницьких
процесах російського чи українського народів.
Щодо такого стану справедливо висловився Я. Пеленський, який зазначав, що
офіційна радя
- Київ+380960830922