РОЗДІЛ 2.
Поезія М.Вінграновського 70-х років. Поглиблення філософсько-психологічного
змісту художніх мотивів та образів у збірках „Поезії”(1971), „На срібнім
березі”(1978)
Літературний процес 70-х років ХХ століття був істотним контрастом до творчих
прямувань і рушень 60-х років. Ознаки духовного відродження згасали вже
наприкінці 60-х, на зміну приходив час „брежнєвсько-сусловського „розвинутого
соціалізму,” що знаменував ідеологізацію культурно-літературного розвитку,
посилення цензури, початок арештів інтелігенції. З 1968 року під забороною
опиняється роман „Собор” О.Гончара та цілий ряд інших творів: „Полтва”
Р.Андріяшика, „Мальви” Р.Іваничука, „Мертва зона” Є.Гуцала. Головним органом ЦК
КПУ „Радянська Україна” устами академіка М.Шамоти різко негативно було оцінено
роман „Собор”, після цього його було негласно заборонено і перевидано аж через
двадцять років.
Шістнадцятилітня перерва пролягла між збірками Л.Костенко „Мандрівки
серця”(1961) та „Над берегами вічної ріки” (1977), довгий час не мали виходу до
читача Валерій Шевчук та інші шістдесятники, не друкувалися видатні перекладачі
М.Лукаш, Г.Кочур. Перервався творчий поступ М.Воробйова, В.Кордуна, В.Рубана,
М.Саченка, Г.Чубая, Н.Кир’ян та багатьох інших митців. Саме тоді, у 1972 році,
за гратами опинилися В.Стус, І.Світличний, Є.Сверстюк, Ірина та Ігор Калинці.
Це були не одиничні арешти, була ув’язнена значна кількість активної
української інтелігенції. У своєму публіцистичному листі „Я обвинувачую” (1975)
В.Стус стверджував, звертаючись до президії ВР УРСР: „Судові процеси
1972-1973р.р, на Україні – то суди над людською думкою, самим процесом
мислення, суди над гуманізмом, над проявом синівської любові до свого
народу”[120, с. 105].
У літературі, і зокрема в поезії цього часу, домінують гучний публіцистичний
пафос, плакатність вислову; творчість стала „(...) обростати лубковими,
ретушованими картинами, бадьорими загальниками, (...) говорити планетарно,
оперуючи такими поняттями, як „історія,” „людство,” „всесвіт” і „поступ,”
одірваними від конкретної особистості і миті ставало все легше і зручніше”[167,
с. 72].
Відчутною стає тенденція відходу від людиноцентристської тематики, мотив
„зменшення міри моральної відповідальності людини в житті” призводить до
„збіднення морально-психологічної сутності людини у поезії”[167, с. 75].
Особистість часто виступає лише „мовчазним захопленим свідком,” лірика 70-х у
багатьох індивідуальних виявах позначена декларативністю, яка фактично
нівелювала психологізм творчості. Мотив „безневинної вини” зазнавав
трансформації і набував рис абстрагованої від конкретики загальної
відповідальності особистості за все суспільство і процеси в ньому.
До речі, ця тенденція „загальності,” уникання гострих кутів присутня в усіх
видах мистецтва; не оминула вона й живопису та графіки; поширення набуває
індустріальна тематика, акцент на здобутках НТР (ліногравюри О.Пащенка,
присвячені будівництву Київської ГЕС, офорти В.Мироненка „Донбас,” тематичні
серії А.Завгороднього „Миколаїв – корабельний край” (1966-1970), Г.Зубковського
„Індустріальне Подніпров’я”(1974).
І все ж, якщо простежувати глобальні течії, поезія кінця 60-х - початку 70-х ХХ
ст. у кращих своїх взірцях більшою чи меншою мірою перебувала в постійному
протистоянні ідеологізації. Щодо жанрового розвитку, то слід наголосити, що в
70-х роках зростає інтерес до поеми. Умовно-алегоричне відтворення персонажів у
поемах 60-х років („Ніж у сонці” І.Драча, „Мандрівки серця” Л.Костенко, „Демон”
М.Вінграновського) змінюється реалістичним зображенням постатей на історичному
тлі. Яскравими зразками є віршовані епічні твори, насамперед у збірці
„Вогнище”(1979) Д.Павличка, „На границі епох” П.Скунця. Оригінальністю
відзначаються драматичні поеми І.Драча – „Соловейко-Сольвейг”(1978), „Дума про
Вчителя”(1979) – ці твори викликали не лише жваве зацікавлення критики, але й
неоднозначну їх оцінку. Та безумовно літературною подією став роман у віршах
„Маруся Чурай”(1979) Ліни Костенко, який започатковував розмову про талант і
невичерпні можливості українського народу, його безсмертя, змалював нелегку
долю митця, психологізм у змалюванні характерів та філософське осмислення
призначення людини.
Тему митця і мистецтва висвітлювали й інші автори. Прикладом є поема
„Цар-колос”(1978) І.Жиленко - про народну художницю К.Білокур, яка силою свого
таланту сягнула значних творчих висот. У 70-і роки помічаємо посилене звернення
до філософської лірики: активно представлена вона у збірках Д.Павличка „Сонети
подільської осені”(1973), „Таємниця твого обличчя”(1974, 1979). У пейзажній
ліриці розкривається творче обдарування П.Мовчана, Л.Талалая. Збірка „Не
зупиняйся, мить”(1974) Л.Талалая засвідчила, за переконанням Л.Новиченка,
уміння „побачити і відтворити пейзажну мікродеталь,” тонко відчувати
часопростір [179, с. 135]. Зростає інтерес поетів до урбаністичної лірики, в
цьому напрямі плідно працюють Л.Скирда та І.Жиленко, яка „локалізує
проблематику навколо кількох образних епіцентрів, зокрема таких, як дім і
світ”[120, с. 41].
Одним із найпомітніших творців поезії цього часу виступає В.Голобородько, дебют
якого припав на середину 60-х. М.Вінграновський порівнював його творчість з
„духовним дійством”[25, с. 5]. У сімдесятих до літератури прийшла і численна
когорта молодих поетів, серед яких вирізнялися М.Влад, С.Жолоб, А.Кичинський,
В.Малишко, О.Сенатович, Л.Скирда, А.Тютюнник, І.Царинний. „Літературна Україна”
від 13.06.75 традиційно широко представляла твори молодих митців слова, серед
яких слід згадати „За днями дн
- Київ+380960830922