РОЗДІЛ 2
ІНТЕРПРЕТАЦІЯ „ЕКЗИСТЕНЦІЇ” У ФІЛОСОФІЇ
Ж.-П. САРТРА ТА Н. АББАНЬЯНО
2.1 Екзистенція як тип існування у філософському дискурсі
Загалом, категорію „екзистенція” використовують для позначення конкретного
буття. В середні віки, наприклад, її використовували для позначення способу
буття речі як створеної (похідної від божественного буття), не самодостатньої,
незавершеної сутності. У сучасній філософії зазначеною категорією
характеризують існування людини протиставляючи спосіб буття людини в світі
буттю речей.
У латинській мові exsistentia (існування) походить від дієслова ex-sisto, але є
ще одне слово, яке теж означає існувати – sistere. У чому різниця? Справа
полягає у специфіці префікса „ex” („виходити за”). І якщо в середні віки
префіксом „ex” підкреслювалась обумовленість речі тим, від чого вона походить,
то в сучасній філософії значення префікса пов’язується з характеристикою буття
людини як живої процесуальності, відкритої реальності у якої „існування передує
сутності” (Сартр). У даному випадку сама конструкція слова „exsistere” означає
„виходити за” межі наявного буття, що є характерним лише для людини.
Поняття екзистенція з'явилось в європейській філософії у мислителів
середньовіччя. Буквальний сенс слова – „існування із” – відповідав
середньовічному світогляду. Екзистенція як існування що виходило із бога – це
особливий тип існування. Воно символізувало не тільки історичну форму
світогляду, пізнавальне відношення до світу, психологію переживання існування.
Розуміння існування сущого і свого власного, як такого що походить від бога –
це, власне визначеність буття, відкрита в окреслених символічними формами
можливостях досягнення людиною смислу власного розуміння.
Середньовічна екзистенція містила в собі спосіб власного обґрунтування, і
культурні символи, які визначають цей спосіб. Слід онтологічно розуміти їх у
власному бутті, відрізняючи це розуміння від сучасних способів їх
інтерпретації.
У Декарта збереглося середньовічне розуміння екзистенції, тобто передбачення
джерела, що забезпечує існування. Це можна стверджувати, не дивлячись на ту
силу сумніву в проведених Р. Декартом експериментах, коли заперечувався весь
предметний зміст мислення і лишалось власне мислення як таке, яке і визначало
самообгрунтованість принципу „я мислю, отже, я існую”. Саме цей принцип став
основою виокремлення існування людини в особливий осередок буття. Так, пише
Декарт: „З того, що я сумнівався в істині інших предметів, ясно і безсумнівно
слідує те, що я існую. А якщо б я припинив мислити, то, хоч все те інше, що я
будь-коли собі уявляв, було істинним, все ж не було підстави для висновку про
те, що я існую. Звідси я дізнався, що я — субстанція, вся сутність, або
природа, якої полягає в мисленні і яка для свого буття не потребує місця і не
залежить від матеріальної речі” [65, 269]
Якщо „мисляче” існування є не похідним, а власністю людини, і воно
передбачається зосередженням пізнавальних здібностей, то принцип Декарта може
визначати джерело існування людини з власних основ. Тут принцип Декарта можна
розглядати як початок зміни середньовічного розуміння „існування із” на
тлумачення існування, яке саме себе обґрунтовує. Суть зміни розуміння в тому,
що воно пов’язане з діяльністю мислення, а значить з актом волі і мовним
вираженням. Тобто, значення існування саме по собі починає розчинятися в
атрибутах людини, формах її активності.
Поява опосередковуючої активності в розумінні існування відрізнялось від тих
способів виокремлення значення людини, які існували в філософських та
релігійних вченнях до Нового часу. Наприклад, в ідеї Протагора про людину як
міру всіх речей, або в ідеї Н. Кузанського про людину-мікрокосм всього сущого є
вказівка на особливість людини, але немає самообгрунтовуючої активності цієї
особливої „присутності”.
В епоху Середньовіччя Бог став предметом логічних доведень, а в Новий час буття
переміщується в раціонально обґрунтовані системи з використанням методів для
отримання об’єктивно-істинного знання, а тому похідність існування людини від
бога займає вторинне місце у колі загальнозначущих форм пізнавальної діяльності
людини.
В принципі Декарта „я мислю, отже, я існую” вперше було репрезентовано нову
якість опосередкування у розумінні існування – опосередкування діяльністю
мислення, волі, мови – і тим самим, диференціації гносеологічного,
психологічного, комунікативного відношення до існування. Ці опосередкування
свідчать не тільки про зміну розуміння існування, але і вказують на процес
онтологічної зміни самої визначеності існування людини. Це можна зрозуміти,
якщо врахувати, що аспекти значення висновку „я мислю, отже, я існую” мають
онтологічні, психологічні та онтологічні розрізнення.
Для Р. Декарта у вище зазначеному висновку, здійснився вихід у відношення
мислячого Я до самого буття, але це стало здійсненним завдяки визнанню
субстанції ( яка забезпечує існування).
У якому відношенні до середньовічного розуміння екзистенції як „існування із”,
або розуміння існування в Новий час знаходиться екзистенціалізм? Нове розуміння
поняття екзистенція основною інтуїтивною спрямованістю обирає шлях, який
відкидає будь-яку опосередкованість, для того щоб отримати ідею існування
людини, яке виходить із самого себе. Мова йде саме про інтуїтивну
спрямованість, так як говорити про „єдину” методологію екзистенціалізму
неможливо.
Визначення існування особливим предметом мислення здійснюється не через
протиставлення пізнання і його методології існуванню як об’єкту, в якому через
його „явленість” у засобах пізнання конструюється
- Київ+380960830922