Розділ 2
Драматургія Е.Манді І театральнІ традиціЇ англійського ренесансу
2.1 Англійська ренесансна драматургія: витоки, етапи розвитку,
жанрова система
Стрімкий розквіт англійської драматургії припадає на другу половину XVI ст. –
та початок XVII ст. – період пізнього англійського Ренесансу, коли суттєві
зрушення в економічній і соціальній сферах супроводжуються кардинальними
змінами у сфері духовній.
Інтенсифікації розвою драми великою мірою сприяє насамперед те, що протягом
1570-1590 років театральне мистецтво в Англії набуває статусу популярної
світської розваги і водночас поступово перетворюється на доволі поважну сферу
інтелектуально-духовної активності17. Зростає кількість постійно діючих
стаціонарних театрів, вхід до яких є доступним для широких кіл глядачів із
різних суспільних верств. Протягом 1576–1587 років в Лондоні будуються перші
стаціонарні театральні приміщення: “Театр”, “Куртина”, “Блекфраєрс”, “Троянда”,
на їхніх сценах ставляться п’єси таких талановитих драматургів як Дж.Лілі,
Дж.Піл, Р.Ґрін, Т.Кіда, К.Марло, В.Шекспір, Е.Манді та ін. Більшість із цих
драматичних творів (“Ірландський Лицар”, “Змови Катіліни” C.Госсона, “Цезарь і
Помпей” “Амур і Псіхея”, “Єврей”, 1578, “Славетні героїчні вчинки Генріха V”,
1586, “Фелікс і Філомена”, 1585, „Альфонс, король Арагонський” Р.Ґріна, 1587,
„Тамерлан” К.Марло, 1587, „Іспанська Трагедія” Т.Кіда, 1587) мають неабиякий
успіх у глядачів і читачів.
Щодо мешканців провінції, які з часів Середньовіччя традиційно залучалися до
театральних розваг завдяки жонглерам, гістріонам та мандрівним акторам, то за
часів Єлизавети вони відчувають позитивні зрушення у театральній практиці.
Мандрівні театральні трупи одержують можливість отримати королівську ліцензію,
яка дозволяє їм гастролювати по всій Англії. Як вказує Д.Бевінгтон, „у кінці
1580-х років під патронатом Королеви, графа Ворчестера, графа Лестера, графа
Оксфордського, графа Суссекського, Лорда Адмірала та Чарльза, Лорда Говарда із
Еффінгема діяло декілька груп акторів “... втім у Лондоні зазвичай давали
виступи лише три трупи одночасно” [232, c.l]. Великою популярністю у лондонців
користуються вистави дитячих труп, таких як „Діти Церкви” (the Children of the
Chapel), „Королівські Веселуни” (Queen’ Revels) та „Діти Собору Св.Павла” (the
Children of Paul’s).
Все це перетворює драматичне мистецтво на впливовий фактор формування
суспільної моралі й громадської думки і водночас активізує художні пошуки
драматургів, спонукає до розширення тематичного діапазону, урізноманітнення
проблематики й удосконалення сценології, стилістичної манери тощо.
Необхідно зазначити, що адекватне розуміння специфіки імманентної сутності та
жанрового новаторства англійської ренесансної драми неможливе без урахування
характеру й ступеня впливу драматичного досвіду античності та Середньовіччя.
Художня спадщина античності відіграла важливу роль у формуванні ренесансного
типу культури в цілому і драматургії зокрема. Як наголошує Н. Торкут,
„загальновідомим є той факт, що освічений європеєць часів Ренесансу не тільки
добре знав найкращі класичні літературні пам’ятки, непогано орієнтувався у
розмаїтті античних філософських концепцій, але й усвідомлював ту визначну
духовну й аксіологічну цінність, яку несла в собі антична культура” [146,
с.36]. Тексти давніх греків і римлян реставрувалися і ретельно вивчалися,
перетворюючись на взірець для наслідування. Втім, рецепція античної спадщини не
зводилася до догматичного повторювання чи копіювання. Художнє мислення доби
Відродження мало яскраво виражені інтенції до самостійності. За справедливим
зауваженням Л.Баткіна, „ренесансний автор не уявляє власного культурного
існування без наслідування античності, але ні за що у світі він не відмовився б
від духовної і літературної незалежності” [41, с.40].
Вплив античності на розвиток англійських театральних традицій здійснювався
декількома шляхами. Насамперед слід згадати про творчі здобутки давньогрецьких
і римських майстрів, які активно засвоювалися англійськими драматургами.
Спочатку античні трагедії і комедії залучалися до „вчених” репертуарів так
званих “університетських театрів”, а згодом їх почали використовувати як
сюжетну основу і джерело наслідування англійські професійні літератори. Так,
приміром, у комедіях Дж.Лілі присутні елементи політичної сатири, які
правомірно вважати наслідком впливу драматургійної техніки Арістофана і
Плавта18. „Припущення” (1566) Джорджа Гасконя, як переконливо доводить
О.Лілова, базується на аріостівських прозових версіях комедій Плавта й Теренція
[93].
Не викликає жодних сумнівів те, що рання єлизаветинська драма орієнтувалася на
Сенеку. У свідомості пересічного освіченого єлизаветинця антична драма
асоціювалася насамперед з іменами Теренція та Сенеки, останній був
найулюбленішим античним автором „men of letters”19. Сенека брав за основу
грецькі міфологічні сюжети, але концепцію фатуму він замінив мотивом помсти,
перетворивши класичний зразок на криваву і сповнену жахів драму. Щоправда, на
думку Н. Торкут, ця стихія тотального жаху і метафізичного зла дуже дисонувала
з мовностилістичною організацією творів, що були перенасичені пишною риторикою
та велемовною патетичністю [8, с.13]. Це добре відчувалося в трагедії
„Горбодук” (1561) Томаса Нортона і Томаса Саквілля [21], в „Іспанській
трагедії” (1587) Томаса Кіда [16]. До речі, й В.Шекспір свою першу трагедію
„Тіт Андронік” (1594) написав саме у такому руслі.
Другим шляхом впливу античної літератури на розвиток англійської драматургії
було запозичення сюжетів, мотивів і образів і навіть стилістичних кліше. Слід
зазначити
- Київ+380960830922