РОЗДІЛ 2
СЕМАНТИКА КНИГИ П. ТИЧИНИ "ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ"
2.1. Семантичні особливості вступної частини книги П. Тичини "Замість сонетів і октав"
Книга "Замість сонетів і октав" відкривається поезією "Уже світає, а ще імла...", яка виконує функцію своєрідного прологу. Разом із першою главою "Осінь" вони складають вступну частину книги П. Тичини.
Перші дві строфи вступного твору "Уже світає, а ще імла..." становлять собою пейзажну замальовку ранкового неба, значення якої можна розуміти й інтерпретувати по-різному:
1) зміни стану неба можуть співвідноситися в даному контексті з політичними змінами в Україні;
2) проте, у той самий час, опис світанку можна розглядати як символічну картину боротьби світла і темряви, добра і зла.
Книга "Замість сонетів і октав" писалася автором у 1918 - 1919 роках у розпал революції й кривавої громадянської війни. За весь час революції 1917 - 1921 рр. в Україні фактично розвивалися декілька конфліктів. До кінця осені 1918 року продовжувалася Перша світова війна, й Україна залишалась одним із головних воєнних театрів. По-друге, тривав конфлікт між Тимчасовим урядом і Радами, який після повалення уряду більшовиками набрав форми громадянської війни між білими і червоними. В окремі його моменти (під час наступу Денікіна влітку 1919 року) Україна ставала тереном, де вирішувалася доля цього конфлікту. Також визрів і набрав великої сили український національний рух, який виступив за політичне самовизначення України аж до відокремлення від Росії. Його головними супротивниками стали російські як білі, так і червоні сили, які декілька разів намагалися завоювати Україну, а також щойно відновлена 1918 року Польська держава. Нарешті, йшла власна громадянська війна між українськими лівими і правими військами, що набрала найбільшої сили під час антигетьманського повстання восени 1918 року, у внутрішніх конфліктах у таборі Директорії протягом 1919 року та під час повстанського руху українського селянства під керівництвом Н. Махна й інших численних отаманів [177].
П. Тичина зустрів Лютневу революцію в Києві, куди він переїхав ще в 1913 році з Чернігова. Революційні роки позначилися на біографії поета активною творчою й суспільною діяльністю. У 1916 - 1917 рр. молодий поет працював на посаді помічника хормейстера в українському театрі Миколи Садовського, а в 1917 - 1919 роках - у редакції журналу "Мистецтво" й у Державному видавництві "Всевидав". У 1920 році П. Тичина завідував художньо-кооперативним музеєм Дніпросоюзу, пізніше Губсоюзу; як літописець хорової справи поїхав разом з капелою Кирила Стеценка по Правобережній Україні; завідував також літературною частиною в Київському державному театрі ім. Т. Г. Шевченка [244, с. 20-24].
Саме в Києві П. Тичина пережив усі жахи революції й, зокрема, шістнадцять кривавих змін влади, що не могло не позначитися на творчості поета.
За свідченням Я. Тинченка, "з перших же днів у Києві розпочалося протистояння: за владу сперечалися штаб Київського військового округу, міська Дума, щойно створена Рада робітничих і солдатських депутатів, а також Центральна Рада. Так були поділені основні ролі на всі подальші київські перевороти. Штаб округу незабаром став контрреволюційним і білогвардійським, Рада робітничих і солдатських депутатів - більшовицькою і червоною, нарешті, Центральна Рада - українською і петлюрівською. Контрреволюціонери, більшовики, українці; білі, червоні, петлюрівці - ось той контингент суперників, котрий протягом трьох років не давав спокою киянам" [243, с. 10].
Можливо припустити, що саме про численні зміни влад у Києві пише П. Тичина в пролозі "Уже світає, а ще імла...":
"Уже світає, а ще імла...
На небі зморшка лягла.
- Як зайшла ж мені печаль!
Промінні заори в'оралися у хмари.
Чую - фанфари!
- Як зайшла ж мені печаль...
Ой, не фанфари то, а сурми і гармати.
Лежи, не прокидайся, моя мати!.." [247, с. 107].
Здається, вже намітився шлях виходу із безодні страшного кровопролиття й Україна ось-ось вирветься з неї, щоб почати нове життя. Але на цьому шляху з'явилась якась перешкода ("На небі зморшка лягла" [247, с. 107]). Раптом через пейзажний опис проривається тривожний внутрішній голос ліричного героя, якого бентежить передчуття нових негараздів ("Як зайшла ж мені печаль!" [247, с. 107]). Проте якийсь час події розгортаються настільки сприятливо для батьківщини, що герою чуються урочисті звуки фанфар, які нарешті проголосять остаточну перемогу мирного життя. Та погане передчуття все ж ворушиться в душі героя і - справджується: "Ой, не фанфари то, а сурми і гармати" [247, с. 107]. Ще немалій кількості крові судилося пролитися в Україні у братовбивчій війні.
Вболіваючи за результат військового протистояння, ліричний герой не виявляє себе як прихильник когось одного з політичних супротивників. Остаточне припинення кровопролиття, перемога мирного життя - це єдине, чого жадає герой.
Таким чином, використовуючи пейзажний опис на початку вступної поезії книги, автор, не вдаючись до конкретики, знайомить читача із загальним станом політичного життя в Україні 1918 - 20 років, більш детальні риси якого будуть розкриті в подальших главах.
Інтерпретація пейзажної замальовки в поезії "Уже світає, а ще імла..." як історичного екскурсу не заважає розглядати його в іншому можливому значенні - як символічну картину протистояння світла й темряви.
Спокійне на початку поезії небо в другому вірші ділить навпіл зморшка - межа між світлом і темрявою: "Уже світає, а ще імла... / На небі зморшка лягла" [247, с. 107]. Поки що сили рівні. Проте вже в другій строфі промені світла прориваються крізь темряву: "Промінні заори в'оралися у хмари" [247, с. 107]. Епітет "промінні" яскраво характеризує пройняті світлом і випромінюючі світло заори на ранковому небі. Твердість, рішучість дій світла підкреслена тавтологією "заори в'оралися". Отже, бачимо наростання напруження, загострення символічного протистояння, яке врешті завершуєть