РОЗДІЛ 2
НОРМАТИВНО-ПРАВОВІ ОСНОВИ ПРАВООХОРОННОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІВ МІЛІЦІЇ
2.1. Положення Конституцій СРСР та Української РСР і законодавчих актів щодо утвердження законності в діяльності міліції
У другій половині 50-х років на території України діяла Конституція прийнята XIX з'їздом Рад УРСР 25 січня 1937 р., яка була підготовлена на основі і у повній відповідності з принципами Конституції СРСР 1936 року.
Вперше у Конституції УРСР 1937 р. держава проголосила і взяла на себе функцію охорони прав і життя громадян. У ст. 107 записано, що "громадянам УРСР забезпечується недоторканість особи. Ніхто не може бути підданий арешту не інакше, як за постановою суду або санкції прокурора" ?93, с.86?.
Важливим актом, що знаменував собою початок демократизації радянського права і правового забезпечення діяльності міліції був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1953 р. "Про перегляд діючих нормативно-правових актів кримінального законодавства" ?68, с.163?. Указ посилював покарання за особливо небезпечні злочини і зменшував за дрібне розкрадання державного і громадського майна, за самовільне залишення робочого місця на підприємствах і установах, за прогули без поважних причин, а також замінив кримінальну відповідальність за деякі посадові, господарські, побутові та інші злочини, що не становили великої суспільної небезпеки, заходами адміністративного порядку. Рада Міністрів СРСР, на виконання указу, в цей же день прийняла постанову "Про заходи щодо посилення охорони громадського порядку і боротьби з кримінальною злочинністю". Вона зобов'язала органи внутрішніх справ якісно поліпшити ведення слідства і зміцнити апарати карного розшуку. Значне місце в постанові відводилося зміцненню соціалістичної законності в діяльності Міністерства внутрішніх справ ?68, с.163?. 1 вересня 1953 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР було ліквідовано Особливу нараду і воєнні трибунали при Міністерствах внутрішніх справ СРСР і союзних республік, як незаконні антиконституційні каральні органи ?175, ст.222?.
Протягом 1955-1956 рр. були розроблені і схвалені положення про Міністерства внутрішніх справ союзних республік, які визначили їх правовий статус.
Адміністративно-командна система з її жорсткою централізацією досить швидко перевела правову систему на рейки мирного часу. Атмосфера правового нігілізму в державі і суспільстві почала наповнюватися демократичними правотворчими діями.
11 лютого 1957 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон "Про віднесення до відання союзних республік законодавства про устрій судів союзних республік, прийняття цивільного, кримінального та процесуальних кодексів", який по-новому перерозподілив компетенцію в сфері законодавства між Союзом РСР і союзними республіками. Цей закон зберігав за СРСР вироблення основ законодавства в судоустрої і судочинстві, цивільному і кримінальному законодавстві, а у відання союзних республік передавалось розробка і прийняття законів про устрій судів, цивільних, кримінальних і процесуальних кодексів ?219, ст.12?.
Прийняття даного закону фактично започаткувало новий етап кодифікації загальносоюзного і республіканського законодавства, але уся кодифікаційна самостійність республік зводилась до формального вироблення кодексів, у відповідності до Конституції 1937 р. і змісту загальносоюзних актів.
Правовою базою для створення нового Кримінального кодексу УРСР (ККУ) стали "Основи кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік", прийняті Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р. ?219, ст.6?. Підготовлений протягом чотирьох років республіканський Кримінальний кодекс був схвалений Верховною Радою Української РСР 28 грудня 1960 р., і набрав чинності 1 квітня 1961 р. ?108, ст.14?. Цей закон охороняв від злочинних зазіхань насамперед державний і суспільний лад, соціалістичну систему господарювання, державну власність і весь так званий "соціалістичний правопорядок", ігноруючи інститут приватної власності і права та свободи громадян.
Про перші кроки правового забезпечення діяльності органів міліції і демократизації радянського кримінального права свідчили положення кодексу про охорону суспільства в цілому і окремих громадян від злочинних посягань, доцільність і справедливість покарання, його роль у виправленні і перевихованні злочинця. До Кримінального кодексу УРСР 1960 р. не ввійшли понад 70 статей передбачених Кримінальним кодексом УРСР 1927 р., що носили репресивний характер ?73, с.390?. Кримінальне законодавство позбулося такого тяжкого середньовічного покарання, як оголошення ворогом трудящих з позбавленням громадянства і з вигнанням за межі країни навічно. Було скасовано покарання щодо позбавлення волі у таборах.
Тенденція до пом'якшення покарання проявляється також у застосуванні з 1959 р. інституту умовного засудження. Умовне засудження стали застосовувати у випадках нетяжких злочинів ?108, с.22?.
У той же час правовим казусом в діяльності міліції і судових органів стало застосування в 1959-1960 рр. умовного покарання злісних злочинців і навіть небезпечних рецидивістів як у СРСР так і в Українській РСР. Але після спеціальних роз'яснень Пленуму Верховного Суду СРСР умовне засудження до небезпечних злочинців не застосовували ?257, с.281?.
Намагаючись викорінити злочинність, радянське законодавство спрямовувало діяльність органів міліції та інших правоохоронних структур на посилення кримінальних репресій, насамперед щодо діянь, спрямованих проти держави, громадського порядку, життя та здоров'я громадян. З 1959 р. зростають міри покарання за такі злочини як виготовлення або збут підроблених грошей і цінних паперів (ст. 79), порушення правил про валютні операції (ст. 80), розкрадання державного або громадського майна в особливо великих розмірах шляхом розбою (ч. 2 ст. 86) та ін. ?108, ст.14?.
З метою посилення боротьби міліції з злочинністю 26 липня 1966 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла Указ "Про посилення відповідальності за хуліганство" ?207, ст.595?. Цим нормативним актом були пі
- Київ+380960830922