РОЗДІЛ 2.
ВНУТРІШНЬОПОЛІТИЧНІ УМОВИ СТВОРЕННЯ, СТАНОВЛЕННЯ ТА ОСОБЛИВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ІЗМАЇЛЬСЬКО-БЕССАРАБСЬКОЇ СТАРООБРЯДНИЦЬКОЇ ЄПАРХІЇ
2.1 Старообрядництво Півдня Бессарабії в умовах завершення колонізації регіону
Виникнення в середині XVII в. в Росії старообрядництва - явище не випадкове. Східнослов'янське середовище намагалося протиставити свої релігійні цінності західному світові ще наприкінці XVI ст., після укладання Берестейської церковної унії. До кінця XVI ст. зв'язки Великого князівства Московського зі світом були дуже слабкими, а його домінування полягало в територіальних вимогах до колишніх східних земель Київської Русі, які досі не входили в сферу впливу інших великих держав. Однак вже на початку XVII ст. Москва зіткнулася з Королівством Польським, яке також переслідувало гегемоністичну мету [378, 27].
Разом з розвитком зовнішньополітичної та економічної діяльності, відбуваються зміни в культурному та релігійному житті російського суспільства. Закріплення зовнішніх політико-економічних прерогатив призвело до протидії з боку консервативної частини російського суспільства. Це сталося у 1653 р., під час церковної реформи патріарха Никона (1652 - 1666 рр.) і царя Олексія Михайловича Романова (1645 - 1676 рр.). Церковні реформи проводилися в Росії і досі, але вони не дали і не могли дати такого резонансу, як никонівські. Цією реформою закладалися основи подальшої більш глибокої інтеграції Московської держави в культуру західноєвропейського зразку [378, 31].
З проведенням реформи Москва намагалася стати лідером у всьому православному світі, реалізувати давню ідею "Москва - Третій Рим". Ідея була близька передовій частині російського суспільства, але шляхи її реалізації уявлялись різноманітними. Никонівська реформа не була звичайною, обрядовою (як вважають деякі дослідники). Вона закладала основи світосприймання росіянина. Протидія тих, хто виступив проти нововведень Никона, за збереження російської церковної традиції, - не тільки обрядова, а перш за все, - протидія самої російської сутності. Реформа Никона завадила реалізації ідеї "Москви - Третього Риму", але вона заклала якісне підґрунтя подальшого розвитку Росії, її орієнтацію на Захід [378, 38].
Церковна реформа 1653 р. призвела до розколу православного суспільства в Московії, до появи прибічників-реформаторів та противників-старообрядців.
З цього моменту старообрядництво стало на захист давніх російських християнських та побутових традицій. Однак, тут треба чітко усвідомлювати, що в XVII ст. старообрядництво з'являється як явище, а традиції, носіями яких воно виступало, сягало своїм корінням до періоду прийняття християнства на Русі, до російської народної матеріально-побутової культури, яка збереглася в Московії завдяки її віддаленості і, в певній мірі, ізоляції від західноєвропейської цивілізації. Таким чином, російське старообрядництво треба розуміти не тільки в контексті російського, але й в змісті давньоукраїнського та давньобілоруського.
Більше двохсот років старообрядців переслідувала влада та офіційна церква. Переслідування то посилювалися, то слабшали, але ніколи не припинялися. "Розкольники" були оголошені поза законом і вимушені були емігрувати. За часів царського періоду старообрядців вважали ворогами держави. Ще московський собор 1666 р. наклав на старовірів анафему, яку було знято тільки у 1971 р. У 1685 р. за вимогою московського патріарха цариця Софія видає "12 статей", згідно з якими треба було спалювати непокірних старовірів живцем. Під час так званих "гарей" було спалено одночасно живими дві тисячі старообрядців. Письменник-старообрядець П. Мельников-Печерський писав: "Московський уряд не послабляв переслідувань. Горіли костри, відрізували язики, відсікали голови, в'язниці були переповнені розкольниками..." [233, 12].
Російський історик В. Ключевський підкреслював, що посилення каральних заходів не можна приписувати цілком на рахунок уряду цариці Софії, то було також професійним заняттям церковної влади РПЦ, в якому державному управлінню приходилось слугувати лише каральним апаратом [188, 451].
Цар Петро І (1672 - 1725 рр.) проголосив віротерпимість в державі, якою користувались в Росії різні віросповідання: римокатолики, протестанти, магометани, іудеї. І тільки старообрядці не мали свободи віросповідання. Під час правління Петра І старообрядців не спалювали масами, але окремі випадки страти були. Цар дозволив старообрядцям відкрито проживати в містах та селищах, але наклав на них подвійний податок. Була встановлена категорія "приписних розкольників", до якої потрапляли всі легалізовані старообрядці, які платили державі подвійний податок, за так звану "платню за бороду" в розмірі 50 рублів щорічно. Старообрядців примушували робити спеціальні нашивки на одязі, які означали належність до розкольників. Але не всі старообрядці терпіли таке ставлення, частина з них втікала у віддалені райони. Уряд запровадив спеціальну "Розкольничу контору" з озброєними загонами для пошуку старовірів [415, 79].
Для більш успішної боротьби із старообрядництвом церковна влада РПЦ знімала зі старообрядців податок на користь свого духівництва, а також штрафи за те, що священики у них відбували богослужіння. Духовна влада РПЦ розорювала старообрядницькі скити, монастирі та церкви, відбирали у них майно.
Наступний етап гонінь на старообрядців пов'язаний з "біронівщиною", тобто з часом правління Анни Іоаннівни (1730 - 1740 рр.). Старообрядці вимушені були емігрувати і в результаті опинялися в Туреччині, Польщі і Швеції.
За часів правління Катерини ІІ (1762 - 1796 рр.) старообрядці відчули деяке полегшення. Під впливом обер-прокурора Г. Потьомкіна імператриця відмовилася від гонінь на розкольників і викликала їх з-за кордону. Г. Потьомкін був близько знайомий з положенням церкви та історією розколу, був другом старообрядницького патріарха Андрія Борисова. З 1769 р. старообрядцям дали право свідчити в судах, з 1782 р. в офіційній документації був замін