Ви є тут

Політичні імперативи євроінтеграційного курсу України

Автор: 
Шеретюк Оксана Миколаївна
Тип роботи: 
Дис. канд. наук
Рік: 
2008
Артикул:
0408U003951
129 грн
Додати в кошик

Вміст

РОЗДІЛ 2
ЄВРОІНТЕГРАЦІЙНІ ІМПЕРАТИВИ України
Процеси економічної та політичної глобалізації, які особливо інтенсивно
розвиваються, починаючи з 90-х років ХХ ст., ставлять перед державами цілу
низку стратегічних проблем, від вирішення яких залежить їхня спроможність
адаптуватися до сучасних світових трансформацій. Одним з найбільш складних
питань перехідного періоду в історії міжнародних відносин, який настав після
розпаду СРСР, було вироблення спільної політики у взаємовідносинах
Європейського Союзу та нових незалежних держав (ННД), серед яких є й Україна.
Із набуттям незалежності у 1991 році, Україна розпочала формувати свій
зовнішньополітичний курс, в основу якого було покладено прагнення зміцнити
національну безпеку держави і стати активним учасником міжнародних відносин.
Одним з пріоритетів зовнішньої політики стала інтеграція України в європейські
структури. Цей визначальний пріоритет є природним наслідком здобуття державної
незалежності, багатовікової історії українського народу, його ментальності та
сподівань. Він передбачає європейську самоідентифікацію громадян, визначення
відповідних стратегічних орієнтирів внутрішніх перетворень та логіки
трансформаційних процесів. Вступ до ЄС відкриває нові перспективи та можливості
поглиблення євроінтеграційної політики нашої держави.
У цьому розділі дисертації ми спробуємо проаналізувати позиції відомих
дослідників щодо зовнішньополітичного курсу України, зокрема проблем і
перспектив європейської інтеграції, висвітлити основні особливості, принципи і
тенденції у відносинах України і Європейського Союзу та проаналізувати
визначальні етапи і події, якими позначені відносини нашої держави з цією
міжнародною структурою.
2.1. Політична детермінанта європейського вибору
Глобальні тенденції, що характеризують сучасну добу, позначилися і продовжують
позначатися на практичній зовнішньополітичній діяльності всіх країн світу.
Зовнішню політику будь-якої держави визначають її геополітичне положення,
національні інтереси, суверенітет, природні ресурси, стратегічне партнерство,
якість внутрішньої політики, рівень політичної культури соціуму і т.д.
Зовнішньополітична проблематика постійно перебуває в центрі уваги суспільства в
будь-якій країні. Це й не дивно, адже основною метою зовнішньої політики є
ефективне забезпечення національних інтересів держави на міжнародній арені. В
Україні й досі точаться дискусії навколо зовнішньополітичних питань і
геополітичних орієнтирів. Зокрема йдеться про вибір між європейським напрямком,
євразійським шляхом розвитку та статусом нейтральної держави. Причин цьому
немало: невеликий часовий досвід України у здійсненні своєї зовнішньої
політики, особливе геополітичне положення нашої країни, тягар історичної
спадщини, політична нестабільність, брак національної ідентичності тощо.
Для кожної держави, а особливо для молодої, як наша, вельми актуальним є
питання визначення стратегічного напрямку розвитку. Особливо актуалізована ця
тема в контексті подій, що відбулися в нашій державі протягом останніх місяців
2004 року, коли значна частина українського суспільства продемонструвала
прагнення до демократичних перетворень і остаточно було проголошено основний
вектор зовнішньої політики – європейський.
Не менш важливою є проблема взаємовідносин України і ЄС після 1 травня 2004
року, коли відбулося розширення ЄС на схід, і Україна опинилася в новій
геополітичній ситуації, що полягає в безпосередньому сусідстві не лише з двома
найвпливовішими світовими інституціями (ЄС і НАТО), а й із західною
цивілізацією, яка перебуває в стані консолідації.
Існують різні підходи щодо визначення зовнішньополітичного курсу України. Для
початку розглянемо погляди дослідників, які обстоюють європейський вектор
розвитку нашої держави.
Європейський вибір України, необхідність євроінтеграції, як стверджує переважна
більшість науковців, є одним з найважливіших чинників державної незалежності,
політичної стабільності та ефективного економічного розвитку країни [181, с.
33].
Так, у публікаціях І. Бураковського, Г. Немирі, О. Павлюка [9], Б. Гаврилишина
[23] та В. Пухлія [117] наводиться низка аргументів на користь розвитку
співпраці з ЄС. Автори вважають, що на даному етапі Європейський Союз посідає
провідні позиції у світовому континуумі, тому для будь-якої країни
співробітництво з цією структурою означає можливість отримати істотні
економічні здобутки, які, зрештою, сприятимуть економічному зростанню та
підвищенню життєвого рівня населення. При цьому зазначається, що таке
співробітництво вигідне всім сторонам. Думка про те, що здобуток одного
партнера обертається втратою іншого, є хибною.
Для підтвердження своєї позиції, вони наводять факти співробітництва в різних
сферах між Україною і ЄС, підкреслюють очевидні переваги цього.
Економіка. Економічний потенціал Європейського Союзу та динаміка його розвитку,
зазначають автори, дають можливість усвідомити, що ЄС є великим ринком збуту
виробів та джерелом задоволення потреб України в найрізноманітніших споживчих
та інвестиційних товарах. До того ж, торгівля з Євросоюзом є важливим джерелом
надходження вільно конвертованої валюти, дає можливість обмежувати бартер,
масштаби якого сьогодні загрожують економічній безпеці країни. Також
співробітництво з ЄС вигідне для України й тому, що вихід наших підприємств на
європейський ринок має велике значення в плані досвіду і практичних навичок
конкурувати з виробниками інших країн, розробляти та реалізовувати стратегію
виробничо-комерційної діяльності, зорієнтованої на світову кон'юнктуру
відповідних ринкі