РОЗДІЛ 2
ОСОБЛИВОСТІ ФІКСАЦІЇ ГЕНЕАЛОГІЧНОЇ ІНФОРМАЦІЇ ТА ЇЇ ВИКОРИСТАННЯ ПРИ
ДОСЛІДЖЕННІ РОДОВОДІВ УКРАЇНЦІВ
2. 1. Особливості класифікації генеалогічних джерел
Зростання актуальності родознавчих досліджень та розвиток генеалогії на
сучасному етапі викликають нагальну потребу виявлення масиву документів, у яких
є генеалогічна інформація. Адже саме від рівня використання усіх джерельних
комплексів, глибокого їх аналізу та зіставлення інформації залежить якість та
ефективність конкретно-історичних досліджень, у тому числі і генеалогічних.
Тому одним із важливих питань будь–якого дослідження є окреслення його
джерельної бази, тобто сукупності тих джерел інформації, на підставі яких воно
повністю або частково буде здійснено.
На сьогоднішній день джерельна база генеалогічних досліджень є досить чисельною
та різноманітною за своїм складом. У ході її опрацювання було з’ясовано, що
вона є складовою частиною джерельної бази з історії України і за своєю
структурою, як зазначають джерелознавці, має два основні рівні: первісна, або
початкова, джерельна база, що сформувалася паралельно з подіями чи невдовзі
після них, та реальна джерельна база – джерельний корпус або комплекс джерел,
що зберігся до наших днів [136 Див.: Історичне джерелознавство: Підручник /
Я.С. Калакура, І.Н. Войцехівська, С.Ф. Павленко та ін. – К.: Либідь, 2002. – С.
86-87.]
. Первісний рівень джерельної бази генеалогічних досліджень складають родовідні
книги різних губерній, справи про затвердження в дворянстві, послужні списки,
метричні книги, сповідні відомості, матеріали компутів, переписів, ревізькі
реєстри, судові документи тощо. Реальна джерельна база генеалогічних досліджень
також є досить чисельною і різноманітною, тому її, згідно із запропонованим
джерелознавцями поділом історичних джерел, можна поділити на дві великі
підгрупи: актуалізована та потенційна джерельні бази [137 Див.: Історичне
джерелознавство: Підручник. – С. 86 – 87.].
Актуалізована джерельна база історіографічно засвоєна шляхом повних, корпусних,
або часткових публікацій, а також завдяки цитуванню, згадуванню, посиланню із
зазначенням науково-довідкового апарату (легенди) в опублікованих наукових
працях у монографіях або у періодиці та неперіодичних виданнях. У генеалогічних
дослідженнях вона представлена працями В. Модзалевського, О. Лазаревського, Г.
Милорадовича та інших дослідників, а також публікаціями в “Киевской старовине”,
“Черниговских губернских ведомостях” тощо.
Потенційна джерельна база реально існує, але ще не стала відомою дослідникам і
не введена до наукового обігу. Від актуалізованої джерельної бази вона
відрізняється тим, що її обсяг постійно змінюється в тій частині, яка стає
відомою дослідникам. Нашим завданням саме і є виявлення існуючих документів,
які можна залучити до реконструкції родоводів різних верств населення.
Ефективне використання і засвоєння всієї маси джерел, на нашу думку, неможливе
без застосування наукової класифікації. Більше того, необхідність здійснення
такої класифікації стосовно генеалогічних джерел є актуальною та нагальною
сьогодні, оскільки ця проблема ще не стала предметом ґрунтовних наукових
комплексних досліджень в українській історичній науці. Вирішення цієї проблеми
буде сприяти ефективному використанню як самих генеалогічних джерел, так і
результатів генеалогічних досліджень для розв’язання інших наукових проблем.
Історіографічне дослідження праць з генеалогії, написаних вченими різних країн
протягом досліджуваного періоду, показало, що ними були зроблені спроби
класифікації генеалогічних джерел. Дослідники–практики вже описували джерельну
базу генеалогічних досліджень, застосовуючи певні системи класифікації. Аналіз
праць, присвячених питанням генеалогії, показав, що на сьогоднішній день
існують різні підходи до поділу генеалогічних джерел на групи.
Так, у російській історіографії питання класифікації генеалогічних джерел
вперше було порушено Л.М. Савьоловим у курсі лекцій, які були прочитані ним на
початку ХХ ст. у Московському археологічному інституті [138 Савёлов Л. Зазнач.
праця.– 278 с.]. Усі генеалогічні джерела відомий генеалог поділяв на три види:
усні, речові та писемні. Писемні джерела дослідник вважав найголовнішими,
найчисельнішими та найціннішими джерелами, які можна поділити на три категорії:
1) офіційні, 2) історичні та 3) родинні [139 Савёлов Л. Зазнач. праця. – С.
37.]. Таку ж класифікацію запропонував і відомий польський генеалог В. Двожачек
[140 Dworzaczek W. Genealogia. – Warszawa, 1959. – S. 50 – 71.].
У радянські часи через нігілістичне ставлення до генеалогії як науки питання
класифікації генеалогічних джерел довгий час не знаходили системного
висвітлення [141 Див.: Елпатьевский А.В. О документальных источниках
современных историко-биографических и генеалогических исследований //
Археографический ежегодник за 1971 год. – М., 1972. – С. 72 – 88.]. І тільки з
початку 90 -х років ХХ ст. з’явився ряд праць, присвячених проблемам генеалогії
і в яких, зокрема, розглядалися питання класифікації та характеристики
генеалогічних джерел. Аналіз цих праць показав, що дослідниками було
запропоновано різні системи класифікації генеалогічних джерел. Різняться вони
між собою критеріями, на підставі яких здійснювалося групування різних видів
джерел, що є носіями інформації генеалогічного змісту.
Найпоширенішим є поділ генеалогічних джерел за двома критеріями - за способом
фіксації генеалогічної інформації та змістом, інформативним наповненням джерела
[142 Специальные исторические дисциплины. Учебное пособие / Авт. коллектив:
В.А. Замлинский, М.Ф. Дмитриенко. – К., 1992. – С. 79 - 80; Родовід.
Науково-м
- Київ+380960830922