РОЗДІЛ 2.
ПРАВОВІ ОСНОВИ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ОРГАНІВ ВНУТРІШНІХ СПРАВ І ДЕРЖАВНОЇ
БЕЗПЕКИ УСРР В УМОВАХ “ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ”, ЇХ УЧАСТЬ У БОРОТЬБІ З СЕЛЯНСЬКИМ
ПОВСТАНСЬКИМ РУХОМ
2.1. Вплив політики “воєнного комунізму” на організацію, структуру та функції
ВУНК, ДПУ, НКВС УСРР, їх військових формувань (1919–1922 рр.)
Внаслідок поразки національної революції та громадянської війни становище
України було надзвичайно складним. Під час військових дій та епідемій загинуло
близько 1,5 млн. людей. Характерною ознакою економічного життя стало згортання
виробництва, яке за собою потягло нестачу продовольства, палива, а також
безробіття [128, с. 503].
Таке становище було спричинене і політикою більшовиків. У березні 1919 р.
республіку було оголошено “озброєним табором” і запроваджено основні принципи
“воєнного комунізму”. Ця політика передбачала мілітаризацію радянських установ,
націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову
трудову мобілізацію, централізований розподіл продуктів і товарів, ізоляцію та
економічний розгром “куркульства”, хлібну монополію, продрозверстку
(експропріація зерна в селян) тощо. Вводилася державна монополія не лише на
хліб, а й на цукор, сіль, чай. У цей час більшовики в українських селах
створили КНС. Їх члени мали перевагу при розподілі землі, були звільнені від
податків, що вкрай підірвало матеріальну базу селян [129, с. 501-502].
2 лютого 1919 р. український уряд видав декрет “Про продовольство для РСФРР”, в
якому не лише наголосив на необхідності централізації процесу заготівлі хліба
для потреб півночі, а й санкціонував вилучення лишків продовольства як
українськими кооперативними об’єднаннями, так і продорганами Москви та
Петрограда. Одразу після декрету колегія Наркомпроду УСРР 4 лютого 1919 р.
схвалила рішення про формування продовольчих загонів з робітників України.
Кількісний склад усіх продзагонів в 1919 р. коливався від 55 тис. до 82 тис.
осіб. Вони паралельно з органами внутрішніх справ боролися з “саботажем” селян
(які не хотіли виконувати продрозверстку), збройними виступами, організовували
комітети бідноти [130, с. 38].
Поряд із зменшенням виробництва продуктів харчування та експропріацією хліба
радянською владою в селян, південні райони охопила посуха, внаслідок чого
становище в цих регіонах стало катастрофічним, що призвело до голоду.
Необхідно зазначити, що невід’ємним елементом політики “воєнного комунізму”
виступав “червоний терор”, застосування якого здійснювалося за участю НКВС,
ВУНК, що призвело до численних жертв, насамперед сільського населення.
Із встановленням на початку 1919 р. радянської влади на території України
починається процес формування її органів. 6 січня 1919 р. декретом ВУЦВК
України було затверджено офіційну назву радянської держави – УСРР. 29 січня
1919 р. утворюється республіканський орган виконавчої влади – НКВС УСРР. Згідно
з інструкцією НКВС РСФРР “Про організацію Рад робітничих і солдатських
депутатів”, виданою в січні 1918 р. [131, с. 63], та положенням про організацію
НКВС УСРР від 17 лютого 1919 р. [77, с. 54-55] на нього покладалося загальне
керівництво і організація радянської влади на місцях, а також відання справами
внутрішнього управління і охорона порядку.
5 лютого 1919 р. РНК УСРР прийняла декрет ”Про організацію міліції”,
опублікований 9 лютого 1919 р. [132]. Відповідно до цього документа у складі
НКВС функціонувало Управління радянської робітничо-селянської міліції, що
входило до відділу місцевого управління НКВС. У березні 1919 р. НКВС УСРР видав
“Інструкцію по організації радянської робітничо-селянської міліції”, якою
встановлювався порядок організаційних заходів по утворенню міліції на місцях. У
документі вперше давалося юридичне поняття “радянська робітничо-селянська
міліція”, визначалися її завдання та підпорядкування НКВС [133, с. 1-3]. Крім
того, передбачалася участь міліції у здійсненні політики держави на селі,
зокрема, нагляд за виконанням всіма громадянами декретів, законів і
розпоряджень радянської влади з обліку, розподілу і дотримання “твердих” цін на
вироби промисловості і сільського господарства [46, с. 110].
Місцевими апаратами міліції в Україні були губернські, повітові та міські
управління, які мали статус підвідділів відділів управління відповідних
виконавчих комітетів рад. Низову ланку міліції утворювала дільниця на чолі з
дільничним начальником, якому підпорядковувалися старші міліціонери та
міліціонери. Кількість співробітників міліції встановлювалася відповідно до
кількості населення. Один міліціонер обслуговував територіальну дільницю: в
містах чисельністю в 400–600 осіб, у повіті – 2 тис., 2 тис. 500 осіб. Відтак
можна дійти висновку, що на той час у селі проживала більша кількість
мешканців, ніж у місті.
Такий розподіл працівників міліції наштовхнув нас на проведення паралелі з
сьогоденням. Згідно з п. 6.9 наказу МВС України від 20 листопада 2003 р. № 1212
“Про затвердження положення про службу дільничних інспекторів в системі
Міністерства внутрішніх справ України” передбачається “за дільничним
інспектором наказом начальника міськ-, райоргану закріплюється дільниця, якій
надається відповідний порядковий номер. Розміри та межі дільниці встановлюються
наказом міськ-, райоргану і у разі потреби переглядаються начальником за
поданням начальника міліції громадської безпеки з урахуванням чисельності
населення, стану оперативної обстановки, особливостей території та
адміністративного поділу району, міста до визначених розрахунків (3 тис. ос. –
у містах, 2,2 тис. ос. – у сільській місцевості)” [134, с. 6]. Як бачимо,
- Київ+380960830922