РОЗДІЛ 2
Проблеми Економічного розвитку
України в 1991 – 2007 рр.
2.1. Формування основ нового економічного ладу
Вихідним пунктом формування національної економічної системи стала
парламентська Декларація про державний суверенітет України, прийнята 16 липня
1990 р. [4]. Невдовзі було прийнято ще один важливий документ – Закон „Про
економічну самостійність Української РСР” (3 серпня 1990 р.) [18]. Проте першою
спробою сформулювати основні напрями економічних реформ можна вважати Концепцію
переходу України до ринкової економіки, схвалену Верховною Радою 1 листопада
1990 р. Зокрема, передбачалося право на частку загальносоюзного багатства
(алмазного, валютного і золотого запасу), йшлося про створення самостійної
бюджетної, банківської, цінової, фінансової, митної та податкової систем,
введення власної грошової одиниці [23].
Упродовж 1990 – 1991 рр. в Україні було прийнято ряд важливих законів
системного характеру: „Про власність” [17], „Про бюджетну систему України”
[16], „Про підприємництво” [19], „Про банки і банківську діяльність” [15], „Про
підприємства в Україні” [13], „Про цінні папери та фондову біржу” [14], „Про
митну справу в Україні” [20], „Про зайнятість населення” [11], „Про
зовнішньоекономічну діяльність” [12] тощо. У визначенні пріоритетів економічних
перетворень досить важливим стало затвердження 24 березня 1992 р. Верховною
Радою „Основ національної економічної політики України” [35].
Ці закони за своїм змістом були орієнтовані на певну класичну модель ринку,
поява якої в Україні тоді навряд чи була реальною в найближчий період [341, с.
3]. Зрештою, виникла невідповідність між новим законодавством та економічною
практикою [125, с 25.].
Стартові можливості економіки України досить високо оцінювалися багатьма
спеціалістами на Заході [286, с. 25]. За критеріями індустріального суспільства
економіку України можна було б назвати розвинутою. Україна має достатній
виробничий, науковий потенціал, відповідний розвиток базових галузей
промисловості, а також сільського господарства. Наприклад, на кінець 1980-х рр.
частка України в загальносоюзному видобутку руди сягала 46,4%, виплавці чавуну
— 41,4%, випуску сталі, готового прокату, сталевих труб — 35%; у республіці
вироблялася понад чверть основних видів машин і устаткування, половина цукру та
ін. Загалом Україна виробляла близько 17,4% промислової та 22%
сільськогосподарської продукції СРСР [178, с. 72].
Відмова від планово-розподільчої системи господарювання і початок вибудовування
соціально орієнтованих ринкових відносин не могли датися легко. Проте труднощі
в економіці не сприймалися як істотні. Гострі випадки, що дисонували з
піднесеними настроями і багатообіцяючими очікуваннями, трактувалися переважно
як хвороби росту, що відійдуть самі собою [173, с. 72 – 77].
Ще мало хто помічав системні вади виробничо-технологічного комплексу, надавав
належного значення деформованості структури економіки з її затратним
характером, глибокими міжгалузевими диспропорціями, переважанням енергоємних
об'єктів за відсутності достатніх обсягів власних енергоносіїв тощо.
Кінець-кінцем господарський механізм, який у командно-плановому режимі ще хоч
якось функціонував, з виходом України у самостійне економічне плавання
перехідного періоду виявився просто непридатним.
Переважна частина кількох тисяч підприємств, які перебували у союзному
підпорядкуванні, була пов'язана з безліччю постачальників та споживачів поза
межами України. Припинення або згортання таких зв'язків після розвалу СРСР
поглибило кризу у промисловому виробництві і поставило під удар цілі галузі
[219]. Україна стала заручницею поставок російських нафти і газу. У січні
1992 р. Росія підвищила ціни на товари масового вжитку, змусивши Україну до
такого ж кроку.
Ситуація погіршувалася не стільки через зруйнування старих структур, скільки
через те, що вони не були замінені новими. На відміну від російських чи
естонських лідерів, керівники Української держави не виявляли бажання провадити
радикальні зміни [221, с. 52]. У промисловості та сільському господарстві
продовжував домінувати державний сектор.
Керівництво держави не врахувало фактор часу і необхідність рішучих дій.
Своєчасно не було підготовлено чітку програму заходів щодо виходу з кризового
стану. Заходи, що застосовувалися для стабілізації економіки, мали
половинчастий характер. Програми уряду не забезпечувалися матеріально через
постійне падіння курсу купоно-карбованця, зростання цін на енергоносії.
Зменшення обсягів виробництва тривало. Валовий національний дохід зменшувався.
Падіння продуктивності праці на 25%, а також валового суспільного продукту на
27% різко знизили рівень валового національного доходу на душу населення [180,
с. 57].
Поведінка української влади у 1992-1993 рр. увійшла в підручники з економіки як
класичний приклад того, як не треба проводити господарські реформи. У 1993 р.
рівень інфляції в Україні становив 10200% і, за оцінкою Світового банку, був
найвищим в економічній історії світу. Для порівняння, найвищу інфляцію у своїй
історії Росія мала в 1992 р. на рівні 2509%, Білорусь – 2221% (1994 р.),
Аргентина – 3389% (1989 р.), Перу – 7481% (1990 р.). Навіть після деякої
стабілізації у 1994 р. середня зарплата в Україні дорівнювала (в еквівалентному
підрахунку) 25 дол. США, тоді як у Росії цей самий показник сягав 100 дол.
Україна віддала перевагу не висновкам вітчизняних та іноземних вчених про
поступовий перехід до ринку західноєвропейського типу з відносно сильним
макроекономічним контролем з боку держави та зі збереженням міцного державного
сектора економіки, а реко
- Київ+380960830922