РОЗДІЛ 2 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ РОСІЇ НА ПОСТРАДЯНСЬКОМУ
ПРОСТОРІ
2.1. Формування зовнішньополітичного курсу Російської Федерації в умовах
створення Співдружності Незалежних Держав
Геополітичні зміни на межі 1989-1991 років ознаменували собою початок
формування нового світового порядку, остаточно змінивши не лише політичну карту
Європи, а й багато в чому визначивши подальший розвиток країн світу. В умовах
розпаду СРСР 8 грудня 1991 року у Віскулях під Брестом (Білорусь) відбулася
зустріч лідерів Росії, Білорусі й України – Бориса Єльцина, Станіслава
Шушкевича та Леоніда Кравчука, які підписали Заяву і Угоду про створення
Співдружності Незалежних Держав (СНД). У Заяві, зокрема, констатувалося, що
переговори про підготовку нового союзного договору зайшли в глухий кут, а
об’єктивний процес виходу республік зі складу СРСР і утворення незалежних
держав став реальним фактом. У зв’язку з цим оголошувалося про створення
Співдружності Незалежних Держав [46, c. 32]. В Угоді Білорусь, Росія і Україна
як держави-засновниці Союзу РСР, які підписали союзний договір 1922 року,
констатували, «що СРСР припиняє своє існування як суб’єкт міжнародного права і
як геополітична реальність» [35, c. 3].
Подальша спільна діяльність повинна була проводитись за такими напрямками:
координація зовнішньополітичної діяльності; співробітництво у формуванні і
розвитку спільного економічного простору, загальноєвропейського та
євразійського ринків, в розробці митної політики; співробітництво в розвитку
систем транспорту і зв’язку; співробітництво в сфері охорони навколишнього
середовища, участь у створенні всеохоплюючої міжнародної системи екологічної
безпеки; міграційна політика; боротьба з організованою злочинністю. Цього ж
року була прийнята Алма-Атинська Декларація про створення СНД [1, c. 1].
За даних умов новостворена Російська Федерація зіткнулася зі складними
проблемами як внутрішнього характеру, так і зовнішнього. Зокрема,
внутрішньополітична ситуація вимагала формування демократичної державності,
впровадження економічних, політичних, правових реформ. Для молодої суверенної
країни нагальними стали питання подальшого її розвитку, вибору правильного
зовнішньополітичного курсу, позбавлення «радянського» мислення у внутрішній і
зовнішній політиці. Все це потребувало чітких дій, а також заміни старої
партійної номенклатури новою, більш прогресивною, незаангажованою
комуністичними гаслами. Цей трансформаційний процес зачепив всі без винятку
сфери суспільного життя. Звісно, що в таких умовах постала необхідність
переосмислення постулатів вже колишньої радянської зовнішньої політики,
формування іншої стратегії, яка б, по-перше, відповідала інтересам власне
Росії, а, по-друге, сприяла її ефективному входженню у світове співтовариство,
яке швидко видозмінювалося під впливом глобалізаційних процесів.
Нові концептуальні засади у сфері російської зовнішньої політики, по суті,
базувалися на вихідних положеннях тією теоретичної бази, котра існувала у
Радянському Союзі кінця 1980-х рр. Зрозуміло, що певним чином були замінені
слова та ідеї, проте складніше було змінити логіку професіоналів і політично
активної громадськості, яка вчилася, загалом, на радянських прикладах. Ось
чому, ідейний багаж першого покоління російських зовнішньополітичних доктрин
був переосмисленням вибраних радянських ідей [63].
Зауважимо також, що у першій половині 1990-х років у російських наукових і
політичних колах сформувалися декілька конкуруючих зовнішньополітичних шкіл,
які мали власне відмінне бачення подальшого розвитку держави. Серед них варто
назвати наступні: демократичну, атлантичну, націоналістичну, неоєвразійську,
націонал-патріотичну [270, 116-117]. Всі ці школи демонстрували своє бажання та
зацікавленість в обговоренні нової російської зовнішньої політики, особливо на
теренах СНД. Окрім того, у залежності від внутрішньополітичної ситуації в Росії
та подій на міжнародній арені, концепції даних шкіл змінювали одна одну, що,
безсумнівно, впливало на зовнішньополітичні рішення, котрі приймалися вищим
керівництвом Російської Федерації.
Варто також наголосити на тому, що поряд із існуванням названих
зовнішньополітичних шкіл, оформилися й декілька напрямків у політиці безпеки
РФ. З огляду на пріоритетність безпекових питань для російського керівництва,
ми розглянемо позиції інституціоналістів («the international
institutionalists»), які були прихильниками спільної безпеки («mutual
security»); реалістів («realists»), що дотримувалися постулату про баланс сил
(balance of power) та революційних експансіоністів (revolutionary
expansionists), для котрих безпека забезпечувалася через експансію, зокрема на
теренах колишнього СРСР [259, с. 249].
На нашу думку, аналіз основних положень вказаних шкіл дасть змогу краще
зрозуміти процес становлення, зміни акцентів та подальшої еволюції політики
Кремля щодо держав СНД у постбіполярний період.
Демократичні сили (комуністи-реформатори, ліберали, російські націоналісти,
релігійні групи, екологи, групи із захисту прав людини, регіональні групи
тощо), котрі перебували при владі в РФ у 1990-1991 рр. вважали, що Радянський
Союз відповідно до внутрішньої тоталітарної системи належав до кола країн із
тоталітарною зовнішньою політикою. Згідно із цим аргументом, нова Росія як
демократична країна повинна була керуватися демократичною зовнішньою політикою.
Практика демократичних сил у сфері політики репрезентувалася певним
продовженням «перебудови». Її категорії існували завдяки проведенню політики
«нового ми
- Київ+380960830922