Розділ 2
ТИПОЛОГІЯ АПЕЛЯЦІЙНИХ КОНСТРУКЦІЙ СУЧАСНОЇ
УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Більшість мовленнєвих проявів, як слушно вказує А.Супрун, "мають багатоцільовий характер, при цьому одна з поставлених цілей виявляється суттєвішою у цьому випадку" [459, с.29]. Саме залежно від комунікативної (прагматичної) настанови мовця і вибудовують форму висловлення. Проте було б помилковим не враховувати при аналізі різних типів мовленнєвих проявів і того, як виявляється в них другий обов'язковий учасник спілкування - адресат мовлення.
У мовознавстві прийнято говорити про чотири позиції мовця або його комунікативні інтенції: декларативність, імперативність, інтерогативність та оптативність. Для з'ясування відмінностей між названими комунікативними інтенціями скористаємося схемами, уміщеними в монографії Я.Свободової [695, с.8-9].
намір мовця
з погляду реалізації пропозиційного
змісту в даному можливому акті
реалізувати пропозиційний зміст не реалізувати пропозиційного змісту (імперативність, оптативність) (декларативність, інтерогативність)
намір мовця
з погляду участі адресата
викликати активну участь адресата не викликати активної участі адресата (імперативність, інтерогативність) (декларативність, оптативність)
З названих відношень випливає розуміння імперативності як реалізації пропозиційного змісту висловлення з активною участю адресата.
Для подальшого вивчення нам необхідно виділити з усієї множини таких проявів саме ті, у яких передбачається активна участь адресата мовлення і відповідно встановлюється прямий (виражений формально відповідними мовними засобами) зв'язок мовець - адресат мовлення.
Серед основних цілей мовленнєвого акту однією з найпоширеніших є повідомлення (інформування, ознайомлення). Як сказано, наприклад, у відповідному розділі академічної граматики чеської мови, "метою висловлення з функцією повідомлення є спричинити, уможливити, щоб адресат дізнався про те, що є пропозиційним змістом цих висловлювань"[649, с.320].
Основними комунікативними намірами при повідомленні є інформування адресата мовлення (слухача) про зміст певної пропозиції. Знаменним при цьому є те, що він (адресат) залишається пасивним і мовець не вживає жодних заходів для переведення адресата в активного сприймача, тобто повідомляє інформацію, але не нав'язує її. Можна погодитися з А.Супруном, що "для слухача (адресата) мета участі в такого виду мовленнєвому акті - отримання інформації" [459, с.29]. Позиція адресата залишається незмінною в різних проявах мовленнєвого акту такого типу: "описі, тобто розгляді статики деяких предметів чи їх сукупностей, повідомленні чи розповіді, тобто характеристиці динаміки предметів, роздумі, тобто експлікації (розкритті) динаміки мислення мовця" [459, с.29].
Дещо інакше характеризують мету висловлення з питальною комунікативною функцією: "змусити адресата до такої мовленнєвої реакції, яка б надала мовцеві саме ту інформацію (відповідь), якої йому не вистачає і якої він потребує для поповнення своїх знань про світ" [649, с.323].
Натомість метою висловлювання зі спонукальною комунікативною функцією є "змусити (схилити) адресата до реалізації / нереалізації якої-небудь дії" [649, с.334].
Незважаючи на суттєві відмінності в семантиці та прагматичних настановах двох названих вище комунікативних функцій, спільним у них є наявність спонукання, нав'язування волі мовця адресатові, що формулюється спільним для обох ситуацій семантичним компонентом: "моїм наміром є досягнути того, щоб ти дізнався, що я хочу досягнути того, щоб ти діяв (сказав у ситуації питальної КФ, виконав у ситуації спонукальної КФ). Саме ця близькість семантичного і прагматичного змісту дозволяє багатьом дослідникам об'єднувати ці висловлення в межах одного типу мовленнєвих актів, основною метою яких є вплив на адресата, - у спонуканнях [459, с.30].
Різниця між спонукальними та питальними конструкціями за характеристикою впливу на адресата полягає лише в обмеженнях, що стосуються майбутньої можливої дії, до якої адресант спонукає адресата мовлення, оскільки запитання в цьому розумінні є спонуканнями "до мовленнєвої діяльності, до передачі повідомлення, зміст якого визначається певною мірою запитанням (тобто зняти певну (деяку) ентропію, містити відомості, яких потребує той, хто питає, і може надати той, хто відповідає" [459, с.31].
Як слушно зауважує А.Супрун, питання з погляду адресата нічим не відрізняється від інших видів спонукання: "для адресата прийом питання має ту ж мету, що й прийом інших видів мовленнєвого спонукання: координацію своїх дій або опосередковане отримання інформації" [459, с.31].
Особливості виявлення адресованості в різних типах висловлювань І.Распопов характеризує таким чином: "Якщо розповідні речення зовсім не обов'язково вимагають прямого контакту учасників мовленнєвого спілкування (хоча мовець орієнтується на те, що його повідомлення повинно бути кимось сприйняте, але він може не вказувати прямо, кому дане повідомлення адресоване), то питальні і спонукальні речення в типових умовах їх уживання з необхідністю передбачають точну адресу: їх пряме призначення полягає в тому, щоб викликати певну активну реакцію з боку співрозмовника. Момент адресованого співрозмовнику спонукання до якої-небудь дії (з включенням сюди й мовленнєвої дії) у явно вираженому або прихованому імпліцитному вигляді завжди присутній у семантиці як питальних, так і спонукальних речень, і це їх об'єднує на противагу розповідним реченням" [382, с.86].
Цю ж рису як спільну для питальних та спонукальних речень підкреслює і І.В.Труфанова: "Спонукальні і питальні висловлення містять у своїй семантиці компонент "слухач", оскільки передбачають обов'язкову реакцію слухача" [476, с.102].
З іншого боку, немає підстав до повного відмежування розповідних речень і протиставлення їх спонукальним та питальним. Спонукальні речення "за деякими семантичними ознаками можуть бути о