Розділ 2.
Законодавче визначення жінки як суб’єкта кримінальної відповідальності
2.1. Історичні витоки особливостей кримінальної відповідальності жінок
Існуючий у суспільстві погляд на злочин і самого злочинця грунтується на
традиціях і моральних цінностях, притаманних конкретному етапу розвитку
суспільства. Кримінальне право, система покарань Київської Русі (IX - XII ст.),
Галицького князівства (XI - XIII ст.), Великого князівства Литовського (XIV -
XVI ст.), Козацько - Гетьманської держави (XVII - XVIII ст.), України першої і
другої половини XIX ст. певною мірою відбили ці погляди. У різні часи об’єктом
покарання були життя, тіло, воля людини, честь і гідність особи, її майно, а
засобами покарання - смертна кара, каліцтво, заподіювання фізичних страждань,
позбавлення волі, вигнання, позбавлення майна, знеславлення. Визначення суті й
особливостей кримінальної відповідальності жінок у різні періоди історії
України передбачає аналіз основних джерел права кожного із зазначених періодів.
На нашу думку, церковний Статут князя Ярослава, Руська Правда, Литовські
Статути, Звід законів "Права, за якими судився малоросійський народ", Уложення
1845, 1866 р. "Про покарання кримінальні і виправні" надають певних уявлень
щодо визначеної проблеми.
Моральне та фізичне насильство як засіб регулювання відносин між людьми в
Київській Русі значною мірою пояснювали сувору практику покарань щодо жінок.
[29, c. 109] Звичаї і традиції того часу грунтувалися на поняттях, які склалися
за часів існування стародавніх держав, коли "сімейне право характеризувалося
пануванням патріархату, що вимагало ведення родоводу за батьківською лінією,
панівної ролі чоловіка у господарстві, суспільстві, сім’ї". [149, c. 9] Жінка
перебувала під владою чоловіка. У Київській державі жінки не мали політичних
прав, не брали участі у зборах міського населення. Головна сфера діяльності
жінки того часу - сім’я, побут. На сімейно-побутові відносини дедалі впливало
християнство. Церква застосовує різні норми канонічного права, маючи за мету
зосередити у своїх руках репресивні засоби боротьби з порушенням моралі,
зокрема у сімейно-шлюбних відносинах.
Важливі нововведення внесли в різні галузі права, у тому числі сімейного та
кримінального, церковні Статути князів Київської Русі. Так, Статут князя
Ярослава Володимировича про церковні суди (XI - XII ст.) - це своєрідний кодекс
сімейного та шлюбного права того часу, який регулював укладання і розірвання
шлюбу. Він був також судебником вчинків, що розглядалися церковними судами.
Зокрема, містив кілька статей, що передбачали кримінальну відповідальність
жінок як спеціального суб'єкта за дітовбивство, крадіжку, чаклунство.
Стаття 6 "Пространної редакції Статуту Князя Ярослава про церковні суди"
зазначає: «Тако ж(е) и женка без своего мужа или при муже дитяти добудет, да
погубит... утопит, обличивши... в дом церковний, а... паки род окупит (родители
окупят). [78, c. 85] Відповідальність передбачалася за вбивство будь-якої
дитини, незалежно від того, чи народилася вона у шлюбі, чи поза шлюбом. Міра
покарання допускала викуп жінки її рідними, перш за все батьками, до того ж
вона мала перебувати під наглядом церкви. Можливо, в тому випадку, коли рідня
не мала грошей, жінка повинна була відбувати покарання у формі ув’язнення
(позбавлення волі) в одному з церковних приміщень. Сума викупу у статті не
зазначалася, бо найчастіше це питання регулювалося звичаєвим правом. За давніх
часів найпоширенішими були грошові покарання (віра, продаж, грошові викупи),
які стягувалися на користь потерпілого, а також князя. Церковні статути
передусім регулювали і визначали форми та суми матеріального забезпечення
церкви, межі церковної юрисдикції. Тому і всі грошові надходження, які
надходили від засуджених за злочини, карані Статутом, стягувалися на користь
церкви, митрополита (викладене стосується й інших статей, які передбачають
грошові покарання).
Відповідно до статті 36 зазначеного Статуту наставала відповідальність і за
крадіжку: »Аще жена мужа крадет и обличити ю, метрополиту... гривны, а муж
казнит ю, про то не разлучати». [78, c. 85] Доцільно з цього приводу звернутися
до коментарів, які подаються дослідниками щодо Руської Правди. Зокрема,
зазначається, що крадіжкою називається навмисне посягання на річ з метою
одержання вигоди або з самої речі, або тільки з користування і володіння нею.
Вона (крадіжка) має місце не тільки тоді, коли будь-хто виносить річ з метою
викрадення її, але і коли торкає її проти волі власника. Підкреслюється, що в
цьому випадку відбивався вплив Римського права, коли найбільш важливим вважався
дотик до чужої речі або користування нею проти волі її власника. Юридичного
значення не мав спосіб чинності, як вчинена крадіжка - таємно, явно, з
використанням насильства або обману. [215, c. 97-98] Визначене поняття крадіжки
поширюється на статтю 36 Статуту князя Ярослава.
За вчинення крадіжки жінка підлягала покаранню через грошове стягнення (виплата
штрафу митрополитові), а також віддавалася на суд чоловіку. Вислів «муж казни
я» слід розуміти таким чином: чоловікові надавалося право карати жінку на свій
розсуд. Аналіз і порівняння положень певних статей Статуту Ярослава і Руської
Правди, вивчення спеціальної літератури, присвяченої періоду дії перелічених
правових джерел, дозволяють, на нашу думку, дійти висновку про застосування до
жінки досить суворих покарань, що передбачали тілесні покарання і навіть
убивство чоловіком своєї дружини. Руська Правда безпосередньо забороняла
тілесні покарання, зазначаючи, що «Если кто кого ударит без княжего слова, за
ту муку 80 гривен». [84, c. 17] І якщо загал