РОЗДІЛ 2
СТАН ПРОБЛЕМИ РОЗВИТКУ УСНОГО Й ПИСЕМНОГО МОВЛЕННЯ В ТЕОРІЇ І ПРАКТИЦІ НАВЧАННЯ
2.1. Ретроспективний аналіз проблеми розвитку усного й писемного мовлення
Перші спроби розв’язати проблему навчання усного й писемного мовлення школярів
у початковій ланці вчені зробили наприкінці XIX ст., коли остаточно утвердилася
думка про необхідність формувати не тільки писемне, а й усне мовлення. Так,
М.Ф.Бунаков, Ф.І.Буслаєв, В.М.Куницький, І.І.Срезневський, К.Д.Ушинський
В.І.Чернишов та В.П.Шереметєвський, активно виступаючи на захист живого слова,
відстоювали думку, що вже в молодшому шкільному віці треба формувати вміння та
навички викладати свої думки як в усній, так і в письмовій формі. Учені були
одностайні у своєму твердженні, що вільне володіння обома формами мовлення
впливає на якість знань з інших предметів, сприяє кращому засвоєнню відомостей
про навколишній світ, розвиває розумові здібності учнів, виховує в них кращі
моральні якості.
Зокрема, К.Д.Ушинський писав: “Вивчення кожного предмета передається дитині,
засвоюється нею і виражається завжди у формі слова. Дитина, яка не звикла
вдумуватися у смисл слова, погано розуміє або зовсім не розуміє його
справжнього значення і не набула навички розпоряджатися ним вільно в усному і
писемному мовленні, завжди страждатиме від цієї корінної нестачі, вивчаючи
будь-який інший предмет” [299, 287].
М.Ф.Бунаков, надаючи великого значення засвоєнню рідної мови, її ролі в
розвитку аналітико-синтетичних здібностей учнів, зазначав, що оволодівати
загальновживаною літературно-книжною мовою треба, головним чином, за допомогою
читання та словесних вправ на спостереження, порівняння та узагальнення мовних
явищ [56, 99-173].
Ф.І.Буслаєв справедливо вважав головним завданням викладання мови формувати
вміння правильно висловлювати думку усно і на письмі. Він зазначав, що методика
навчання обох форм мовлення має ґрунтуватися на поступовому переході від усної
розповіді до письмової [57].
Необхідною умовою засвоєння всього багатства рідної мови, оволодіння вмінням
користуватися нею в усних і письмових переказах та розповідях І.І.Срезневський
вважав поєднання вправ із читання з усними та письмовими розповідями учнів
[274, 47-49, 70-73]. Диференціюючи усні та письмові вправи, серед першого
різновиду вчений називає усні відповіді на запитання вчителя, приклади учнів до
пояснень, вправляння в читанні текстів, переказ прочитаного, переклади. До
письмових вправ учений відносив писання зі слів учителя, перекази, переклади.
Думку про необхідність засвоювати живу народну мову через вправляння в читанні,
письмі та усному мовленні відстоював відомий методист кінця XIX – початку XX
ст. В.І.Чернишов. Оригінальним був підхід ученого до викладання мови. Виходячи
з тези, що мова генетично є первинною, а граматика виникла й розвинулась значно
пізніше, він вважав, що дитину спочатку треба навчити добре і правильно
говорити, а потім усвідомлювати та визначати граматичні властивості живого
мовлення [313, 517-518, 536].
Наголошуючи на такому істотному недоліку в початковій ланці мовної освіти, як
засвоєння школярами лише писемної форми мовлення, вчений вважав за потрібне
навчати дітей живого, розмовного мовлення шляхом читання вголос, переказу
прочитаного, виразного читання. Але поряд із вправлянням в усному мовленні він
називає письмовий шкільний твір, який має бути зліпком усного зв’язного
висловлювання.
Звичайно, такий підхід насправді не сприяв формуванню вмінь висловлювати думку
саме в живій розмовній формі, як і не забезпечував повною мірою розвитку
писемного мовлення, а ототожнення в навчанні обох форм призводило кінець кінцем
до істотних недоліків у мовленнєвому вираженні думки.
Пріоритетним у побудові висловлювань усної й писемної форм В.І.Чернишов називав
їх змістове наповнення. Додержання ж норм орфографії, орфоепії, стилістики
вчений вважав неістотним та необов’язковим. Основними умовами розвитку усного й
писемного мовлення він називав удосконалення вродженого дару слова, практичне
вправляння в розвитку цієї здібності, наслідування зразка мовців та вплив
літературно-книжної мови. Цінною є його думка, що правильне, виразне усне
мовлення позитивно впливає на пунктуаційне оформлення писемного [314, 520-523,
525-530].
Слід зазначити, що спроба вчених розмежувати усні й письмові вправи була на той
час досить прогресивним явищем, адже визнавався сам факт необхідності розвивати
усне й писемне зв’язне мовлення. Однак пропонована класифікація вправ, а
відповідно й методика їх застосування фактично були зорієнтовані на розвиток
писемного мовлення, оскільки вони не передбачали ознайомлення школярів з
основними ознаками цих двох форм та з вимогами щодо їх додержання під час
продукування учнями власних зв’язних висловлювань. Таким чином, учнівські
творчі роботи набували виразних ознак писемної форми мовлення.
Початок XX ст. ознаменувався подальшим поглибленням наукових засад розвитку
усного й писемного мовлення, появою практичних посібників, де визнавалася ідея
щодо необхідності диференційованого підходу до розвитку в молодших школярів
зв’язного мовлення (І.А.Бодуен де Куртене, В.Дога, М.Лопирєва, Н.І.Сентюрина,
Є.Соловйова, М.М.Соколов, О.Тихєєва, І.І.Трояновський, Г.Г.Тумим,
Д.І.Тихомиров, О.Ционглинська та ін.).
Заслуговує на увагу посібник з розвитку мовлення молодших школярів, створений в
Україні на початку XX ст. В.Догою [98]. У ньому автор пропонує систему вправ на
формування в учнів таких умінь і навичок із писемного мовлення, як складання
найрізноманітніших за тематикою й типами мовлення творів (описи, розповіді,
міркування). Він також подає і серію вправ на вдосконалення вмінь школярів
висловлювати власн
- Київ+380960830922