РОЗДІЛ 2
ФІЛОСОФІЯ ПРИРОДИ В ХУДОЖНІЙ КОНЦЕПЦІЇ
ЛІНИ КОСТЕНКО
2.1. Принципи внутрішньої організації поетичного пейзажу
Повернення до чуттєвості, реабілітація екзистенцій буття і того смислу, що фактично заперечувався безмежним раціоналізмом, - одна з актуальних проблем сьогодення. Духовний тип свідомості має повернути людському світосприйняттю цілісність, благоговійність, турботу, відповідальність, аксіологічну наповненість.
Духовність, і це дуже важливо, як особливий тип світосприйняття, передбачає корінну переоцінку феномена практичної діяльності. Манія всемогутності, сили, необмежене перетворення природи спричинені механістичним і разом з тим антропоцентричним новочасним світосприйняттям.
Екологізований тип духовності, долаючи обмеженість як традиційно-християнського, так і просвітницько-секуляризованого бачення природи як даної людині в її користування, не відкидає, а синтезує їх здобутки на основі критичного переосмислення історичного досвіду ХХ століття.
Означений тип духовності як основа самовизначення людини у сучасному світі означає прийняття людиною відповідальності за буття як своєї онтологічно зумовленої місії. Цей тип духовності означає розширення людського "Я" до глобальних масштабів, подолання замкненості на самому собі, його залучення до вищої, надлюдської реальності, через відношення до якої набуває смисловизначення й людське існування.
Духовність як спосіб буття та світовідношення виводить людину за межі конечного, тимчасового, залучає її до абсолютного, вічного. Духовний гуманізм критично сприймає беззастережний оптимізм в оцінці природи та можливостей людини, що характеризував гуманізм Ренесансу. Зберігаючи віру в людину, її можливості, він розкриває складну, драматично неоднозначну та суперечливу природу людини, її незавершеність, а значить, і недосконалість, яка виявляє себе у стосунках зі світом. Тому духовно зорієнтований спосіб буття є постійним закликом до вдосконалення, до перевершення людиною себе, до гармонізації своїх взаємин зі світовим універсумом.
Очевидно, стає своєчасною необхідність говорити про емоційні параметри мистецького осмислення екологічних проблем, серед яких екологія духовності чи не найактуальніша.
Думка Гегеля, зафіксована його естетикою, про те, що всезагальна потреба мистецтва, породжена розумним прагненням людини духовно усвідомити внутрішній і зовнішній світ, уявити його як образ, простір, в котрому вона впізнає своє власне "Я", розповсюджується на все літературне буття, й українське також. Світ рідної природи, як один із найпотужніших каталізаторів духовних глибин особистості, в українській словесності, як і в музиці, як і в живописові, завжди формував ту сферу, в котрій національний менталітет оприявнювався якнайповніше. Якби довелося артикулювати основну його рису, ми визначили б її як ліричне світосприймання української душі. Не тільки світосприймання, а й світомислення і світоословлення.
Митець у діалозі з природою - це особлива проблема літературознавства. Українська філософська лірика у процесі розпізнання екзистенції світ природи визначає як суб'єкт і об'єкт одночасно. Знакову ситуацію художньо зафіксованої єдності запропонував незабутній Євген Гуцало:
Експромт грози, її палке натхнення -
це блискавка раптового рядка,
що світлом ярим вибухає з мене,
що з підсвідомості аж витіка.
Поезія - експромт гори улітку,
коли, здолавши больовий поріг,
мелодія калинової вітки
тремтить і пахне на устах моїх.
Поезія - це грому гнівне слово,
це грому пафос, пристрасний, терпкий...[89, с. 71
Поетична акція як духовна потуга ніби пропонується читачеві для прилучення до таємниці творення, коли імпульси зовнішнього світу, видимі і зрозумілі кожному, тільки митцеві відкривають свої потаємні смисли. В такому разі здійснюється процес взаємопроникнення, взаємозбагачення, взаємоодухотворення двох світів. Їх органічне взаємонакладання такого рівня, що виказує такий спосіб об'єктивації авторського переживання, за яким однаково оприявлені світ людського серця і душа природи.
Природа художньої творчості, незважаючи на численні літературознавчі, мистецтвознавчі, філософські та психологічні студії, кожним митцем осягається автономно. І кожен з них намагається по-своєму прояснити цей шлях художнього пізнання. Евген Гуцало у цитованій поезії вловив натхненну мить, вибудувавши її поетичний коментар способом переакцентації активної і споглядальної позицій: "формотворчий" аспект пізнання диктується взаємопрозрінням:
Передчуваю блискавку у серці,
Передчуваю формотворчу мить:
Вона по жилах на свободу рветься,
Вона вогнем по жилах струменить.
Пульсуюча знервована пожежа!
Жорстока мефістофельська краса!
Ця блискавка зненацька опереже
моє чоло, неначе небеса.
Поезія - прозріння трав і глоду.
Поезія - прозріння солов'їв.
Це світла інтуїція природи,
З якою б я зрівнятися хотів...[89, с. 72]
Маніфестація відвічної єдності духу людського з духом довкілля в етиці українців - основоположна. Тому почуттєва сфера нашого народу живе своєрідно й самобутньо в рідному слові. Природа як постійна цінність володіє такою потужною і привабливою енергією, що силове поле її таємниці з правіків забирає у прекрасний полон кожну творчу душу. Здавен митці прагнуть збагнути джерела її сили й краси, намагаються віднайти своє місце в безконечно мінливих її метаморфозах. Своєрідна концепція українського пантеїзму зафіксована рядками Ліни Костенко:
Художник, я, - чи то в музеї Прадо,
чи мій притулок - Лувр і Ермітаж,
чи пензель мій прискіпливий, як правда,
чи пошук мій - як вищий пілотаж,
чи був я метр, чи був собі заброда
без визнання і лаврових
- Київ+380960830922