Розділ 2. Іраномовне населення Євразійського степу та лісостепу після гунської
експансії (VI–VIІ ст.)
2.1. Зміна етнополітичної ситуації на півдні Східної Європи у післягунський
період та входження найпізніших сармато-аланів до складу об’єднань антів
Події епохи Великого переселення народів значною мірою змінили етнічну ситуацію
на півдні Східної Європи. Багаточисленні племена іраномовних сарматів і аланів
опинилися в загальному потоці руху народів, що було викликано міграцією на
захід гунів. Повідомлення західноєвропейських авторів свідчать за те, що після
подій 370 р. значна частина іраномовного населення східноєвропейських степів
опинилася на заході, в Центральній та Східній Європі [127]. За даними Йордана,
після смерті Аттіли у другій половині V ст. гуни повернулися із Панонії на схід
та розселилися у степах Північного Причорномор’я [439, с. 118–120]. Після того,
за даними того ж автора, у степах Східної Європи у першій половині VI ст.
з’явилась нова етнічна група, відома під назвою “булгари” [439, с. 37]. З того
часу візантійські автори досить часто починають плутати етнічні назви “булгари”
та “гуни”. Після Йордана етнонім “булгари” тимчасово зникає зі сторінок
візантійських хронік, а замість нього починають вживати терміни “утигури” та
“кутригури”. У другій половині VI ст. Прокопій Кесарійський та Агафій писали,
що на схід від Танаїса у країні Евлісії мешкають утигури, а на захід –
кутригури [799, с. 385–388, 434–438, 467; 51, с. 73, 88–89, 147–149]. Крім
того, Менандр повідомляє, що після 558 р. в степах Північного Причорномор’я
з’явились нові прибульці зі сходу – авари [655, с. 324–325], які згодом
переселилися до Панонії. Проте на цьому перелік кочових угруповувань Північного
Причорномор’я VI ст. можна вважати не вичерпаним. В той же час, на межі
лісостепу та степу у Північному Причорномор’ї з’явилась нова політична сила –
анти, яких більшість сучасних дослідників ототожнюють зі східною гілкою
слов’ян.
На жаль, письмові джерела нічого не повідомляють конкретного про нащадків
сарматів та аланів Північного Причорномор’я в VI ст. та в більш пізній період.
Проте неможливо припустити, щоб усе іраномовне населення регіону було або
знищене під час гунської інвазії, або мігрувало разом з гунами чи готами на
захід. Історичні паралелі свідчать за те, що не включене до складу
родоплемінних об’єднань завойовників-кочівників попереднє населення степу мало
б переходити до осілого способу життя. Що ж стосується лісостепу, то там вже
задовго до розселення слов’ян існував значний масив осілого іраномовного
населення. З огляду на це слід зазначити, що процес асиміляції цього осілого
населення лісостепу слов’янами мав би відбутися раніше, ніж у степу, бо
іраномовні аборигени лісостепу та прибульці-слов’яни належали до одного
господарсько-культурного типу.
Дослідники вже давно звернули увагу на деякі імена купців та послів, згаданих
“Повістю врем’яних літ” серед учасників договору з боку Ігоря, що було укладено
між Руссю та Візантією в 945 р. [762, с. 68–69]. На думку дослідників, імена
“Истръ”, “Съфандр”, “Прастенъ”, “ФрастЂнъ”, “Фрутанъ”, “Муторъ” та деякі інші
мають іранське походження. Так, ім’я “Съфандр”, як і перське “Есфендар”,
очевидно, походить від есфанд – 12-го місяця року. Фрутану з угоди має
відповідати іранське форутан – “простий, скромний”. Ім’я “Прастенъ” можна
співвіднести с перським дієприкметником парастанде – “той, хто поклоняється,
слуга”. У договорі це ім’я зустрічається тричі. На нього схоже ім’я “Фраст°нъ”,
яке може мати спільні корені з перським ферестанде – “відправник”. Навіть
антропонім “Муторъ” можна співставити з перським мохтар – “вільний, незалежний”
[1068, р. 68–71; 353, с. 90–91]. Ф. Х. Гутнов вважає, що навіть ім’я Кия
пов’язане з іранським кей або кийя, і означає “правитель”, “володар”, “цар”
[353, с. 91]. Але власні імена насамперед відображають не етнічну
приналежність, а культурні контакти.
Проте не тільки деякі власні імена східних слов’ян мали іранське походження –
навіть імена деяких язичницьких богів слов’ян, на думку дослідників, за
походженням були іранськими. Вони згадуються в “Повісті врем’яних літ” при
описі подій 980 р. і серед них: Хоръс, Дажьбог, Стрибог, СЂмарьгл, тощо [762,
с. 132–133]. В.І. Абаєв вважав, що імена богів “Хоръс” и “СЂмарьгл” мали
іранське походження. На думку дослідника, в Хорсі слід бачити старого
аланського бога, ім’я якого слід перекладати як “добрий, хороший” [Абаев 1969,
с. 115]. Б.О. Рибаков вважав Хорса богом сонячного світила, невід’ємного від
образа Дажьбога – Сонця, що в принципі не суперечить висновкам В.І. Абаєва про
функції даного слова як епітета [849, с. 432; 852, с. 444]. На думку
Б.О. Рибакова, іранськими за походженням були імена Дажьбога та Стрибога,
оскільки вони містили слово бог, що є, безумовно, запозиченням з іранських мов
[849, с. 432]. Р. Якобсон схильний пояснювати ім’я “Дажьбог” як “подавач
багатств”, а “Стрибог” – “поширювач багатств” [1018, с. 617].
До іранського пантеону дослідники відносять також “СЂмарьгла”. Аналоги йому
знаходять в індоіранській міфології, де “Сайно мріга” (Рігведа) і “Симург”
(Авеста) позначали собако-птицю [849, с. 432; 852, с. 444]. На думку
В.І. Абаєва, у скіфо-осетинських мовах слову marg – “птиця” була притаманна
огласівка а, тоді як у перській та інших іранських мовах був наявний тільки
голосний u (murg) [28, с. 115]. З іранським впливом пов’язують також походження
східнослов’янського божества “Сварог”, де слово Svar означає “суперечка,
боротьба, опір” [1018, с. 616]. Іранським за походженням також вважається
східнослов’янський
- Київ+380960830922