РОЗДІЛ 2
ФОРМУВАННЯ ОСНОВ УПРАВЛІННЯ ТА СЛУЖБОВОГО ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ
2.1. Чернігівське князівство під адміністрацією Владислава Вази
Внаслідок проведення політики прихованої підтримки Лжедмитра І, а потім безпосередньої участі в подіях Смутного часу, Річ Посполита хоч і не досягла бажаної мети - створення з Московською державою конфедеративного утворення під скіпетром династії Вазів, але отримала суттєві територіальні здобутки, які стали своєрідним реваншем за принизливі поразки і значні територіальні втрати на користь Москви Великого князівства Литовського в кінці XV - на початку XVІ ст. Ці здобутки були закріплені у грудні 1618 р. укладенням на чотирнадцять з половиною років Деулінського перемир'я. Його умови визнавали належність до Речі Посполитої західних територій Московської держави - Смоленщини та частини Сіверської землі - Стародубського, Чернігівського та Новгород-Сіверського уїздів.
Втім, фактичний польсько-литовський вплив на ці території поширювався з 1611 р., коли був взятий основний московський оборонний пункт у регіоні - Смоленський замок. Практично відразу ж після цієї події з польсько-литовського боку було зроблено низку кроків, скерованих на створення юридичного підґрунтя облаштування цих земель. Незважаючи на те, що перші сеймові конституції стосовно них говорять майже виключно про Смоленськ та його округу, пізніше їх використання наочно засвідчує поширення пунктів конституцій і на Сіверщину.
Перша конституція щодо завойованих земель (офіційно вони вважалися поверненими - "рекуперованими" за термінологією королівської канцелярії) була схвалена сеймом 1611 р. Напередодні й під час останнього проявилися суперечності між двома складовими Речі Посполитої - Великим князівством Литовським та Короною. Литовська сторона вважала, що Смоленськ і Сіверська земля мають увійти до складу Князівства, а земельні маєтності регіону повинні отримати нащадки литовської шляхти, які свого часу (до московського завоювання) ними володіли. Литовська еліта при цьому намагалася використати фінансові труднощі Речі Посполитої, яка планувала продовжувати військові дії на Сході. Зокрема, шляхта Віленського воєводства давала згоду на схвалення сеймом збору двох поборів із шляхетських маєтностей, але за умови, що Сіверське князівство буде приєднане до Литви [460, 152]. З подібними планами не погодилися безпосередні учасники московської кампанії. Стефан Потоцький від імені смоленського війська, Ян Вітовський від імені столичного (того, що перебувало у Москві) та депутати від інфлянтського війська вимагали, щоб завойовані землі ділилися не між литовцями, а між заслуженими у московських експедиціях жовнірами [460, 157, 160, 161]. Конституція, проект якої запропонувало королівське оточення, задекларувавши необхідність заселення відвойованих територій шляхтою, не вказувала на їх приналежність до Корони чи Великого князівства Литовського. Натомість у ній зазначалося, що стосовно цього буде виданий спеціальний документ - диплом. Повноваження щодо його укладення отримав король Сигізмунд ІІІ. Такий диплом Сигізмунд ІІІ видав 3 листопада 1611 р. Попри досить туманне формулювання щодо вирішення проблеми, литовською елітою він сприйнявся як такий, що надавав перевагу Короні. Оголошений по закінченні сейму литовським канцлером Львом Сапєгою протест змусив монарха, з огляду на необхідність використання ресурсів Князівства у черговій московській кампанії, якщо не видати новий диплом, то принаймні не увести в дію попередній [531, 135; 512, 285]. Принагідно слід зазначити, що для влаштування суду й адміністрації у повернених провінціях сеймовим рішенням 1611 р. створювалася спеціальна комісія на чолі зі смоленським воєводою Миколаєм Глєбовичем [354, 73].
Наступні два роки пішли на пошуки компромісу між позиціями польської та литовської еліт. На весняному сеймі 1613 р. литовський підчашій Януш Радзивілл від імені литовської шляхти вимагав скасування королівського диплому щодо Смоленщини та Сіверської землі. Дискусії під час сейму призвели до компромісного узгодження позицій обох сторін. Наслідком цього стало прийняття сеймом конституції "Ординація Смоленського воєводства" ("Ordynacya wojewodztwa Smolenskiego"). Вона декларувала створення у складі Великого князівства Литовського Смоленського воєводства та ґродських і земських судів у ньому, але одночасно передбачала можливість надання там земельних маєтностей "шляхтичам народу польського і литовського, а також людям народу московського", що присягнули на вірність королевичеві Владиславу як московському цареві [309, 95-97]. Ця ж конституція визначила ленний характер майбутніх земельних надань на території воєводства з огляду на необхідність забезпечення обороноздатності місцевих замків. Слід зазначити, що цього її пункту королі з династії Вазів у подальшому дотримувалися завжди послідовно, незважаючи навіть на протести місцевої шляхти [351, 43-57]. Конституція прямо не торкається Сіверської землі. Слід гадати, що претензії королевича Владислава на московський царський трон створювали у королівського оточення ілюзію майбутнього співіснування двох дружніх держав під скіпетрами монархів з однієї династії. З огляду на таку перспективу приєднання до Речі Посполитої знищеної під час Смутного часу, позбавленої значних оборонних пунктів Сіверщини не видавалося доцільним, хоча конституція 1613 р. й декларувала повернення до Великого князівства Литовського всіх колись втрачених ним земель.
Згадана ординація певний час залишалася лише "на папері"; якихось реальних кроків стосовно її реалізації не здійснювалося [509, 19]. Лише укладення Деулінського перемир'я, яке засвідчило крах максималістського варіанту східної політики Вазів й одночасно визначило належність Смоленщини й частини Сіверщини до Польсько-Литовської держави, примусило владу приступити до практичного облаштування приєднаних територій. Оскільки текст перемир'я не передбачав права Владислава на московський трон, то в королівському оточенні виникла ідея надання йому, Владиславові,