РОЗДІЛ 2
ІМПЕРАТИВНИЙ МЕТОД ПРАВОВОГО
РЕГУЛЮВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
2.1. Принцип публічності - основа імперативного методу правового регулювання у кримінальному процесі
Метод правового регулювання слугує тим інструментом, завдяки якому у право впроваджуються політично-правові ідеї, фундаментальні положення, на яких побудована і діє кримінально-процесуальна система. Імперативність вимог кримінально-процесуального права має своєю основою принцип публічності, змістом якого є політико-правова ідея про необхідність забезпечення державою загальносуспільних інтересів, які порушуються злочином.
Принцип публічності є одним із принципів кримінального процесу, який не має законодавчого визначення. Хоча в процесуальній літературі традиційно вважається, що зміст цього принципу відтворений законодавцем в ст. 4 КПК. Згідно із цією статтею суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов'язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання. В назві ст. 4 КПК не вживається термін "принцип публічності", але це зовсім не означає, що в кримінальному процесі цей принцип відсутній. "Публічність" - це не те явище, від якого можна запросто відмовитися, інакше кримінальний процес перестане бути процесом кримінальним, перетворившись в процес цивільний або ще в якийсь" [62, с. 358-359].
Аналіз навчальної літератури показує, що вчені-процесуалісти дають визначення цього принципу у точній відповідності до ст. 4 КПК, доповнюючи її зміст деякими власними положеннями. Наприклад, М.М. Михеєнко, В.Т. Нор та В.П. Шибіко вказують, що "принцип публічності означає, що органи розслідування, прокурор і суд (кожний у межах своєї компетенції) зобов'язані в силу закону, за службовим обов'язком, у публічних інтересах охорони правопорядку, гарантування прав і законних інтересів громадян від злочинних посягань порушити кримінальну справу у кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у його вчиненні, й до їх покарання або застосування інших видів впливу, а також до відшкодування заподіяної злочином шкоди незалежно від позиції якихось органів, установ, організацій, осіб, зокрема потерпілого й обвинуваченого" [259, с. 49]20. Дане теоретичне визначення доповнює легальне (законодавче) визначення розглядуваного принципу положенням про те, що компетентні державні органи повинні здійснювати кримінально-процесуальну діяльність незалежно від будь-чиєї позиції. Це положення є головним при визначенні даного принципу, бо воно вказує на офіційність дій відповідних органів держави, які наділені компетенцією щодо провадження у кримінальних справах. У зв'язку з цим даний принцип іноді називають принципом офіційності [371, с. 73], що спонукає до з'ясування цієї термінологічної проблеми. Звернімося до тлумачного словника української мови.
В сучасній українській мові слово "публічний" розуміється як такий, що: 1) відбувається в присутності публіки, людей; привселюдний; 2) призначений для широкого відвідування, користування; громадський; 3) стосується публіки [45, с. 1003]. Як бачимо, жодне із наведених значень слова "публічний" не відповідає повною мірою значенню того поняття, що було закладене законодавцем у статтю 4 КПК, і яке в науці кримінального процесу одержало назву "публічність".
Слово "офіційний" в українській мові теж має декілька значень: 1) який запроваджується, регулюється урядом, урядовою установою або службовою особою; урядовий, службовий // Який представляє уряд, виражає погляди уряду, урядових установ // Повідомлений, оголошений урядовою установою; який надходить від уряду, урядової установи або службової особи // Властивий урядовим документам, діловим паперам; 2) витриманий відповідно до встановлених правил; формальностей; 3) позбавлений невимушеності, безпосередності; підкреслено ввічливий, стриманий, діловий [45, с. 691].
Якому ж із термінів ("принцип публічності" чи "принцип офіційності") має бути надана перевага ? Чи вони є тотожними і тому обидва мають право на існування ? Відразу зазначимо, що в кримінально-процесуальній науці ці терміни (і поняття, які вони позначають) завжди вважалися синонімами, що ні в кого не викликало жодних сумнівів21. Віддавати перевагу якомусь із термінів немає жодної потреби. І ось чому. Вживання терміну "принцип публічності" є виправданим з точки зору гарантування даним принципом публічних інтересів. При цьому треба зважати й на те, що органи дізнання, досудового слідства, прокуратури та суду відокремлені від населення, так само, як і інші державні органи, що в сучасній загальній теорії держави і права дає підставу для визначення характеру їхньої діяльності як публічної [376, с. 119-120].
Забезпечення розглядуваним принципом незалежності діяльності державних органів від волі приватних осіб дає підставу для позначення його із використанням терміну "офіційність". Тут треба зважати також на ту, обставину, що в нормативному визначенні (ст. 4 КПК) принципу зроблено акцент на порушенні кримінальної справи, викритті винних, їхньому покаранні тощо. Але у зв'язку з цим виникає запитання: "В разі, коли суд постановив виправдувальний вирок або слідчий чи орган дізнання закрив кримінальну справу за реабілітуючими обставинами, то хіба суперечать їхні рішення принципу публічності чи є виключенням із нього ?". Звичайно ж, ні. В цьому розумінні всі кримінально-процесуальні дії зазначених органів держави і їхніх посадових осіб (а не тільки ті, що зазначені в ст. 4 КПК), що вчинюються "на основі їхніх посадових повноважень, за їхньою ініціативою, а не в залежності від угляду чи прохання окремих заінтересованих осіб" [90, с. 79], є проявом офіційності діяльності цих осіб. Саме в такому аспекті слід розуміти даний принцип, якому прийнято протиставляти принцип диспозитивності. Останній, наприклад, повною мірою