РОЗДІЛ 2
МЕТОДИКА ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОМИСЛОВОСТІ У КОНТЕКСТІ ЇЇ ВПЛИВУ НА РЕГІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК
2.1. Методологічні принципи, логіка та структура дослідження
В усьому різноманітті сучасних методологічних знань, відповідно до розробок В.Н. Садовського [274], І.В. Блауберга, Е.Г. Юдіна [28], В.А. Лекторського, В.С. Швирєва [153], географів З.Є. Дзеніса [81], О.Г. Топчієва [310], М.Д. Пістуна [240], К.В. Мезенцева [174] та інших вчених виділяються чотири основних рівні наукового пізнання: 1) філософської методології; 2) загальнонаукових принципів та форм дослідження; 3) конкретно наукової методології; 4) методики та прийомів дослідження.
Філософська методологія розкриває загальні постулати та світоглядні принципи пізнання, що беруться вченим в основу його дослідження. Поділяючи позицію К.В. Мезенцева про те, що сучасна філософська методологія суспільної географії має бути плюралістичною [174, с.75], вважаємо за необхідне окреслити окремі її напрямки, їх особливості та суттєві положення, які доцільно використовувати при дослідженні процесів регіонального розвитку та ролі, яку відіграє в них промислове виробництво.
Серед сучасних методологій наукового пізнання, що набувають все більшого значення в географічних дослідженнях загалом і зокрема у суспільній географії, у першу чергу слід назвати постнекласичну методологію. Її поява є наслідком розвитку наукової методології в цілому, що пройшла тривалі класичний та некласичний етапи свого становлення.
Класична методологія, яка домінувала у науці до кінця ХІХ століття, виходила з принципу детермінованості та лінійності розвитку об'єктивної реальності. При цьому суб'єкт (людина) залишався відстороненим від цієї реальності, що розвивалась за своїми законами. Пізнавальна роль суб'єкту зводилася до розкриття цих законів та пояснення на основі цього першопричин розвитку та функціонування окремих об'єктів, оточуючої людину реальності.
Початок ХХ століття ознаменувався масштабною експансією людини відносно навколишнього світу. Це зумовило становлення нової некласичної методології пізнання реальності, в основі якої лежала зміна ньютонівського механічного світобачення енштейнівським, що ґрунтується на теорії відносності. Суб'єкт перестає бути відстороненим від об'єкту (світу), а знаходиться в його центрі, прагнучи підкорити його та пристосувати до своїх потреб. У процесі пізнання окремі об'єкти реальності представляються у вигляді операційних моделей, що дає змогу виявляти причинно-наслідкові зв'язки, які детермінують їх розвиток. При цьому головною мотивацією пізнавальної діяльності стає необхідність обґрунтування засобів організації та управління оточуючою суб'єкт реальністю. Головними принципами некласичної методології є раціоналізм та прагматизм. Моделювання реальності в її рамках зумовило становлення системно-структурного підходу.
Глобальна екологічна та суспільно-політична криза, що охопила світ в останній третині ХХ століття, засвідчили неспроможність некласичної методології виконувати функцію адекватного засобу наукової інтерпретації та розробки раціональних заходів взаємодії людини з оточуючим її середовищем (не тільки природним, а й суспільним). Причиною цих всеохоплюючих криз як раз і стало споживацьке ставлення людини до навколишнього середовища, що у геополітичному вимірі трансформувалось у боротьбу за сфери впливу між наймогутнішими у мілітарному відношенні державами світу.
Таким чином, криза некласичної методології спонукала людство до пошуку нових підходів та засобів наукового пізнання. Наслідками цього стало активне становлення постнекласичної методології, що відбувається на нинішньому етапі розвитку науки загалом і суспільної географії зокрема.
Базовим у цій методології є положення про те, що суб'єкт - це породження і невід'ємна складова оточуючого світу (об'єкту). Виходячи з цього, в основі постнекласичного світосприйняття та наукових рефлексій лежить, за виразом В.В. Кизими, "субъект-объектная тотальность как самостоятельный объект исследования и управления" [122, с.8]. Іманентно притаманним атрибутом такої тотальності на усіх рівнях її прояву є саморух, що генерується внутрішньою взаємодією складових елементів та проявляється у самоорганізації, саморегуляції та саморозвитку. Така взаємодія елементів лежить в основі трансформації суб'єктно-об'єктної реальності і має імовірнісний характер. Відтак, процес розвитку потенційно має цілу низку можливих напрямків та варіантів. Нелінійна природа цього процесу характеризується емерджентністю, фрактальністю, біфуркаційними переходами тощо.
Зазначена сутність постнекласичної методології пізнання на другому рівні методологічних знань (рівень загальнонаукової методології) проектується в низку теорій та концепцій, що мають сьогодні для науки пріоритетне значення. Перед усім, це вже згадувана у роботі теорія неоеволюціонізму та близька до неї за суттю теорія універсального еволюціонізму [103, с.8], які постулюють універсальність закономірностей еволюційного розвитку як природних, так і суспільних систем. В основі еволюційного поступу цих систем лежить мінливість форм та взаємодії їх елементів, "автоматичний відбір" серед них найбільш ефективно функціонуючих тощо.
До числа таких систем належать і регіони різних ієрархічних рівнів. Ключовим елементом на етапах їх індустріального та високоіндустріального розвитку виступає, як зазначалось вище, промислове виробництво. Зміна форм його організації (в тому числі і територіальної) та характеру взаємодії з іншими елементами регіональних систем значною мірою зумовлює їх стадійно-еволюційний розвиток.
Постнекласичне сприйняття реальності тісно кореспондується з синергетичним підходом, що досить стрімко набув сьогодні загальнонаукового значення та став домінуючим у багатьох наукових дисциплінах. Розроблені в рамках некласичної методології статичні системи при синергетичному підході набувають ознак емерджентності, динаміки, неврівноваженості та нестійкості, а головним їх атрибутом стає самоорганізація та