РОЗДІЛ 2
СУЧАСНА МОДЕРНІЗАЦІЯ СИСТЕМ ОСВІТИ І ЗАСАД УПРАВЛІННЯ НЕЮ
2.1. Зміна механізмів взаємовідносин освіти і держави
Виконаний нами вище історико-філософський аналіз розвитку систем навчання і професійно-соціалізаційної підготовки дітей і молоді у період їх становлення на первинних рівнях масової та обов'язкової освіти (формування моделей школи) та звернення до частини сучасних проблем логічно виводить на низку нових запитань:
- Які головні зміни можна помітити у стосунках держави і системи освіти у процесі їх спільного розвитку в різних суспільно-економічних устроях впродовж ХХ століття?
- Чи спостерігалися випадки лідерства освітньо-наукового комплексу, чи він завжди був підпорядкованим і підкорявся керівникам держави?
- Чи зберігається у наш час можливість управління освітньо-науковим комплексом, чи він надалі розвиватиметься цілковито автономно, спричинюючи своїми відкриттями і досягненнями непередбачувані наслідки як у виробництві, так і в буденному житті мешканців усіх держав?
У пошуках відповіді на ці запитання ми неминуче виходимо на дослідження теми "держава і освіта". Цікавість до неї сформувалася у різних куточках світу далеко не одночасно, що було викликано різноманітністю соціально-економічних умов у різних державах планети. Лідерами вимушено виявилися ті серед них, де відбувався процес прискореного розширення всього освітньо-наукового комплексу як у своїх кількісних показниках (рівень охоплення молоді середньою освітою, урізноманітнення мережі середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, збільшення кількості науковців-дослідників та інженерів-конструкторів тощо), так і в якісних аспектах, що стосуються цивілізаційних і соціальних завдань, які має у сучасних умовах виконувати цей комплекс.
На наш погляд, найбільша кількість публікацій представників різних наук - філософів, педагогів, політологів та інших - з теми "держава і освіта" у другій половині ХХ століття припала на США, представники яких і стали авторами відповідних статей в 11-томній "Міжнародній енциклопедії з освіти" (The International Encyclopedia of Education). Наприклад: "Освіта і держава" (Meek V.L. [491]), "Управління освітою: критичні підходи" (Foster W., [458]), "Бюрократія і ефективність шкіл" (Wong K.K., [500]), а також кілька інших на споріднені теми [445; 446; 470; 501; 502].
Подібний рівень уваги до цієї теми в Європі настав пізніше, а на пострадянських теренах - лише після розпаду Радянського Союзу та утворення багатьох незалежних держав, де науковці отримали можливість більш-менш неупередженого аналізу і теорії реформ ([61; 150; 281; 313; 361] та ін.), і особливостей управління освітою з врахуванням як державних, так і загальнонародних інтересів. Значну наукову пресу отримали дослідження практики всіх попередніх освітніх змін на теренах СРСР і за рубежем, а також оцінки можливостей втілення в життя сучасних російських ([433а; 111]) та українських реформ і модернізацій ([185; 186; 188; 189; 232; 298; 327; 329; 330; 368] та ін.).
Рамки нашої праці виключають детальний огляд вказаних та інших важливих публікацій з питань реформування освіти, оскільки нас більше цікавлять філософські підходи до управління освітою та внесення змін до реформування освіти з метою підвищення ефективності діяльності в нових суспільних і економічних умовах.
Одне з центральних питань у цій проблематиці - стосунки держави і освіти. Найбільш прості і визначені вони у рамках так званої "моделі Бонапарта" в управлінні освітою ([324, с.50-151; 367;] та ін.). Ми вже частково згадували про це під час аналізу формування французької моделі середньої школи, а тут звернемо увагу на рівень вищої освіти.
У період між 1802 і 1810 роками реформаторськими діями Наполеона Бонапарта у Франції були створені нові середні навчальні заклади: французькі загальноосвітні ліцеї, програма яких передбачала вивчення математики, класичної літератури й релігійно-етичних предметів. Цим частково були відновлені підготовчі "факультети мистецтв", ліквідованих у 1791-1793 роках королівських університетів, і створена система якісної підготовки молоді до подальшого отримання вищої освіти.
Головна особливість наполеонівської (бонапартівської) моделі управління системою освіти - тверда централізація й повний контроль держави. Для його ефективного втілення Наполеон утворив нову установу - так званий "Університет Франції". Незважаючи на доволі традиційну назву, ця установа мала небагато спільного з тим, що ми звикли називати "університетом". Наполеонівський "Університет Франції" був задуманий як всеосяжна державна установа, покликана контролювати всю сферу освіти і виконувати функції національного міністерства освіти. В.Саприкін вказує: "Ніяка школа не могла бути відкрита без дозволу його гранд-майстра, учитель не міг викладати, не будучи випускником і членом одного з його "факультетів". Факультети права, медицини, літератури, математичних і фізичних наук, теології, що були відділеннями "Університету", обіймали фактично всю систему вищої освіти (крім деяких спеціальних відомчих навчальних закладів, у тому числі паризької Політехнічної школи)" [324, с.150].
Ще одна важлива риса наполеонівського "Університету" полягала в тому, що він мав бути самоокупним. Наполеон намагався створити не ще один державний департамент, спроможний лише отримувати і витрачати бюджетні кошти, а специфічну корпорацію, яка мала використати кілька джерел прибутків. Насамперед, від тієї частини власності, що раніше належала ліквідованим королівським університетам. Інше джерело - плата за іспити й дипломи, а також певний відсоток (до 5%) від виплат учнів за навчання в школах та інших закладах.
За всієї поваги французів до наполеонівських інновацій, "Університет Франції" виявився неспроможним завоювати загальну симпатію. Він значно відрізнявся від звичних за століття існування Паризького університету зразків діяльності локальної самокерованої освітньої корпорації старого типу. Це був справжній