РОЗДІЛ II
Витоки й особливості становлення православного сектантства в Україні
2.1. Суспільні передумови виникнення та віросповідні основи православного
сектантства
XVII ст. охарактеризувалося такою драматичною подією в духовному житті народів
Російської імперії, як розкол у Православній церкві. Приводом до нього
послужила діяльність патріарха Никона, який вніс поправки у богослужебні книги
і реформи деяких старовинних обрядів за грецькими зразками. Цим Никон прагнув
усунути партикуляристські тенденції у Православній церкві і привести
ритуально-обрядове життя у відповідність до традицій Вселенської церкви.
Звичайно, ми погоджуємося із точкою зору дослідників, які вважали, що головна
причина розколу полягала у суперництві між світською і державною владами, коли
соціальні суперечності досягли небувалої гостроти, і під лозунгом боротьби за
„стару віру” об’єдналися всі незадоволені [305, с.132; 391, с.3-21; 406, с.176;
407, с.98; 237, с.18-42; 130, с.525]. Але розкол у Православній церкві не міг
бути результатом дій декількох осіб або одного ідеологічного конфлікту. За
влучним висловом С.Зеньковського, „...відколовшись від церкви, „старообрядці”
значною мірою іноді змінювали більш важливі риси традиційного російського
православ’я, ніж ті, які постраждали від витівок нетерплячого патріарха” {195,
с.487]. Соціальні й політичні мотиви, економічне невдоволення, недовір’я до
церковного і державного керівництва, особисті образи відіграли значну роль у
рості і розвитку старообрядницького розколу. Але очевидним є і те, що саме
духовні спонукання поставили величезну кількість населення у лави супротивників
церковної ієрархії та її нововведень.
Церковний розкол XVII ст. був не першим і не єдиним виявом опозиційності
населення до Православної церкви. Негативне ставлення до догматів православ’я у
Російській імперії, а Україна входила до її складу, виявилося ще у XIV ст.,
воно спостерігалося у ХV-ХVІІ ст. в єресях стригольників, жидівствуючих,
Башкіна і Феодосія Косого, але з особливою силою проявилося у XVII ст. [203,
с.436-460; 215, с.18-29; 386, с.336].
Течії православного походження в Україні почали виникати з другої половини XVII
ст., хоча окремі виступи проти офіційної доктрини Православної церкви на
українських землях почалися вже на початку XI ст. Але до середини XVII ст. не
можна з упевненістю говорити про існування в Україні організованих сект
православного походження. Літописи й інші письмові джерела зафіксували лише
основні православно-єретичні ідеї та їхніх проповідників. Проте малоймовірно,
що, наприклад, київський єврей Сахарія, який у другій половині XV ст.
проповідував ідеї „жидівствуючих” на московських землях і знайшов там
прихильників, був самотнім у Києві. Напевно, і в Україні він мав однодумців, і
вони були якоюсь мірою організовані.
Але ще раніше, у XVII ст., єретична традиція богумільства (богомильства), що
мала витоки у Болгарії, знайшла свій розвиток на українських землях. Основою
вчення богумилів були дуалістичні уявлення про зародження і розвиток світу та
людини як результат боротьби добрих і злих сил – Бога і Сатанаїла. Богуміли
виступали проти державного ладу, офіційної церкви як породження сатани. Із
таїнств визнавали лише хрещення, яке здійснювали не водою, а покладанням рук і
Євангелія на охрещуваного. Проте якогось організованого характеру богумільство
в Україні не набрало. Тому ми можемо говорити про поширення ідей богумільства,
а не про богумільський сектантський рух в Україні.
Із середини XVI ст. на Волині, Поліссі, у Галичині зростає вплив московських
місіонерів-вигнанців (так званих феодосіян). Суть їхнього вчення полягала у
невизнанні церковних таїнств, ушанування ікон, у запереченні церковної ієрархії
чернецтва, церковного переказу як канонічного джерела, у довільному трактуванні
Біблії. Своїм ученням вони наближалися до антитринітаріїв, вважаючи, що Святий
Дух не є іпостассю Трійці, а Божим даром людям. На думку Феодосія, людина має
шукати духовну опору у внутрішній вірі – у „розумі духовному”. Наприкінці 80-х
років XVI ст. феодосіяни перейшли на помірковані позиції у соціальних питаннях,
дещо модернізували віровчення. І хоча з початку XVII ст. рух феодосіян іде на
спад, та попри всі недоліки цього руху він мав і позитивне значення, оскільки
виводив православ’я із стану застою і сприяв його оновленню.
Лише у другій половині XVII ст. православне секстантство в Україні набуває
більш чітких організаційних форм. Це було пов’язано з появою в Україні
втікачів-старообрядців. На нашу думку, виявлення й аналіз суспільних передумов
виникнення й особливостей становлення православного сектантства в Україні
неможливі без з’ясування причин сутності й наслідків розколу в Православній
церкві. На перший погляд, сутність розколу в лоні Православної церкви полягала
у виправленні неточностей, допущених при перекладі богослужебних книг із
грецької мови на старослов’янську, скороченні тривалості церковних служб,
запровадженні й поклонінні шестиконечному хресту замість восьмиконечного,
хрещення трьома пальцями замість двох тощо. Але дослідження науковців свідчать
про те, що розкол останньої третини XVII ст. – складний соціально-релігійний
рух [451, с.208; 452, с.547-580; 322, с.234-268; 302, с.4-10; 303, с.4-12]. У
ньому брали участь прихильники „старої віри” (згодом їх стали називати
„старовірами”, „старообрядцями”, і саме вони становили більшість учасників
руху), члени різних сект і єретичних рухів, які не визнавали офіційної
Православної церкви, були вороже налаштовані до неї і до держави, тісно
пов’язаної з офіційною церквою. Боротьба за „стару віру” об’єднала всіх
незадоволених
- Київ+380960830922