розділ 2
Проблема СПІВВІДНОШЕННЯ ДОБРА І зла
2.1. Особливості етико-антропологічних ідей українських мислителів
прогресистського і традиціоналістського спрямування
Зміни у соціально-політичній, релігійній, культурній сферах життя українського
народу кінця XVI – першої третини XVII століття, зумовлені поступовим
відмиранням феодальних порядків, загостренням міжконфесійних взаємин, призвели
до значних змін у суспільній свідомості. Постала одна з основних проблем
українського Відродження – адаптації людини в умовах суперечливої реальності,
“пошуку надійних механізмів психологічного захисту, шляхів збереження життя
людини в Бозі” [52, 13]. Вирішення цієї проблеми відбувалося в межах нової
світоглядно-етичної парадигми.
Слід зауважити, що розробка й поширення етико-антропологічних ідей
ренесансно-гуманістичного і реформаційного спрямування здійснювалася при
наукових гуртках братських шкіл у Львові, Києві та інших містах. Стимулом до
розвитку гуманістичної вченості стало відновлення книгодрукування (1574 р.), а
також центрів виробництва наукової книжкової продукції. Так, наприкінці 70-х
років ХVI ст. виникає відомий гурток учених-філологів і літераторів в Острозі
під патронатом великого магната князя К.-В.Острозького, а 1615-1616 рр. –
учений гурток при Києво-Печерський лаврі. Культурно-просвітницькі товариства
Київського й Львівського братств серед своїх членів мали високоерудованих
літераторів і педагогів, що здобули освіту в західноєвропейських університетах
і академіях і були ознайомлені з ідейним досвідом тамтешніх гуманістів і
протестантів.
Ренесансно-гуманістичні ідеї виникали і розвивались в Україні на ґрунті двох
традицій: західноєвропейської і русько-візантійської, яка була тісно пов’язаною
з церковною традицією, а тому і більш прийнятною для вітчизняної культури
перехідного періоду [104, 7]. Тому спосіб філософського мислення в цей час був
органічно пов’язаний з теїстичним світобаченням, а філософська культура з
релігією.
Протистояння між “західноєвропейським абстрактним ratio та східнохристианським
конкретним боголюдським Логосом” [110, 78] знайшло свій вияв у розвитку двох
тенденцій в українській філософській думці доби Відродження. Представники
першої, усвідомивши небезпечність становища східного християнства в умовах
католицької експансії, виступали за необхідність засвоєння духовних цінностей
античності на вітчизняному грунті, розпочали активний пошук відповіді на виклик
латиномовного Заходу. До цього прогресистського напряму належали Станіслав
Оріховський, Юрій Рогатинець, Лаврентій Зизаній, Стефан Зизаній, Касіян
Сакович, Кирило-Транквіліон Ставровецький та ін. Етико-гуманістичний світогляд
представників цього напрямку складався на досить широкій ідейній основі.
Джерелом для нього була культурна спадщина греко-античного світу (Сократ,
Платон, Арістотель, Епікур, Сенека, Ціцерон та ін.), твори св. отців (Василя
Великого, Іоана Златоуста, Теофілакта, Максима Грека та ін.), середньовічних
коментаторів Арістотеля ( Авіцени, Альберта Великого, Томи з Аквінату), духовне
надбання західноєвропейського гуманізму [169, 31]. На основі аргументів з
філософських трактатів античних філософів діячі братського руху обгрунтовували
важливу роль людського розуму, чим спричинилися, в певній мірі, до
секуляризації етичної думки в Україні.
Українські мислителі, що обстоювали ідею максимальної замкнутості української
культури, акцентували увагу на протиставленні візантійсько-києворуської
культури та західноєвропейської, репрезентували аскетично-споглядальницький,
традиціоналістський напрям в українській філософській думці доби Відродження.
Гуманісти-традиціоналісти заперечували так звану поганську мудрість, повністю
відкидали античну культуру і науку. До них належали такі відомі діячі
православної церкви як Іван Вишенський, Ісайя Копинський, Віталій з Дубна, Йов
Княгиницький, Фікара Святогорець. Філософське світосприйняття традиціоналістів
грунтувалося на текстах св. Письма, теоретичній спадщині Отців східної Церкви
(Іоана Дамаскіна, Григорія Ниського, Григорія Назіанзіна, Василя Великого,
Єфрема Сірина, Іоана Златоуста, Псевдо-Діонісія Ареопагіта, Максима Сповідника
та ін.), творах мислителів києворуської доби (Іларіона, Феодосія Печерського та
ін.). На основі внутрішнього розвитку ортодоксальної православної доктрини
велася розробка філософсько-етичних ідей реформаційного змісту: морального
вдосконалення і звільнення особистості від земних, гріховних пут шляхом
самопізнання, самозаглиблення і аскези. Це було викликано необхідністю
оновлення православної релігії та української церкви, принциповим несприйняттям
навколишньої дійсності частиною тогочасної української інтелектуальної еліти,
духовенства.
Християнство неоднозначно підходить до розуміння проблеми буття людини. З
одного боку, християнська релігія проголошує людину здатною робити моральний
вибір у житті – обирати шлях добра, святості чи зла, гріховності, адже людина
володіє божественним даром – власною свободою волі. З другого, служіння Богові
вимагає покори, придушення особистісних нахилів, які б суперечили ригористичним
ідеалам християнства. Саме на цьому, другому аспекті християнського віровчення
акцентувала увагу середньовічна Церква. Свобода вибору, проголошена
християнством, таким чином, зводилася до заповіді уникати всього, що тією чи
іншою мірою може перешкоджати спасінню душі. Від людини вимагалося смирення,
страждання, милосердя, що по суті, не дозволяло реалізуватися її власному
моральному самовизначенню. Реальні соціальні відносини, які спричиняли
найбільший вплив на моральність людини пізньо
- Киев+380960830922