РОЗДІЛ 2
КОНЦЕПТУАЛЬНЕ ОБҐРУНТУВАННЯ СТРАТЕГІЇ США НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ В КОНТЕКСТІ
АРАБО-ІЗРАЇЛЬСЬКОГО МИРНОГО ПРОЦЕСУ
2.1. Миротворчий контекст політики США щодо врегулювання арабо-ізраїльського
конфлікту
Упродовж усієї другої половини ХХ століття Близький Схід неодмінно посідав одне
з перших місць у системі американських зовнішньополітичних пріоритетів.
Військово-стратегічні й політичні інтереси США в близькосхідному регіоні в цей
період формувалися під безпосереднім впливом реалій «холодної війни» і
групувалися в три основні категорії:
1) стримування радянського впливу на Близькому Сході;
2) зацікавленість у вільному доступі до нафтових ресурсів регіону;
3) забезпечення виживання свого основного регіонального партнера –
Ізраїлю.
Саме ці зовнішньополітичні завдання визначили високу ступінь залучення
Сполучених Штатів у арабо-ізраїльський конфлікт, який після війни 1967 р.
перетворився в одну з голових проблем не тільки американської близькосхідної
стратегії, але й зовнішньої політики Сполучених Штатів в цілому.
Внаслідок розпаду СРСР Вашингтон опинився в новій міжнародній ситуації, що
вимагала від нього значного коректування своєї зовнішньополітичної стратегії. З
одного боку, припинення глобальної конфронтації в умовах «саморозпуску»
ворожого блоку означало зникнення реальної військової загрози США і
перетворення їх у єдину наддержаву. Сполучені Штати стали не тільки практично
невразливі перед масштабним військовим нападом, але й отримали набагато більшу
свободу стратегічного маневру.
З іншого боку, США втратили велику організуючу тему для своєї зовнішньої
політики. Виникла ситуація невизначеності стосовно загроз безпеки й методів
протидії їм. У Вашингтоні не були впевнені, якому питанню віддати перевагу. До
того ж, зовнішня політика перестала бути пріоритетним напрямком в очах
більшості американців, унаслідок чого стало набагато складніше мобілізувати
громадську підтримку активного зовнішньополітичного інтервенціонізму.
Спроби американських політологів адаптувати зовнішньополітичну стратегію
Вашингтона до нових міжнародних реалій призвели до появи цілої низки концепцій,
значне місце в яких приділялося Близькому Сходу.
Із зниженням ризику глобальної конфронтації, деякі американські фахівці,
зробили припущення про те, що стабільність у регіоні в цілому, і доля
арабо-ізраїльського конфлікту зокрема, матимуть набагато менше значення для
США, ніж у роки «холодної війни» [193. 121]. Навпаки, численні прихильники
концепцій «гегемонії», «колективної безпеки» (або «ліберального
інтернаціоналізму»), а також «вибіркового залучення» висловлювали впевненість у
тому, що, не зважаючи на нові альтернативи, які з'явилися у зв'язку з
послабленням американо-радянського змагання, Близький Схід залишатиметься одним
із головних пріоритетів американської зовнішньої політики [236. 29; 283. 38;
137. 15].
Прогнозуючи, що із закінченням «холодної війни» США захочуть знизити свої
військові витрати і глобальну політику, вони вважали, що Вашингтону не вдасться
уникнути активної участі в близькосхідних справах у 1990-ті рр. з двох причин:
1) основні інтереси США в регіоні – доступ до близькосхідної нафти й захист
Ізраїлю – залишаються незмінними; 2) регіон залишатиметься джерелом криз,
здатних загрожувати цим ключовим інтересам.
«Близький Схід залишатиметься регіоном найбільшої важливості для США не тому,
що американські інтереси там поставлені на карту, а тому що там існує велика
ймовірність загрози цим інтересам», – писав Б. Рубін, у той час – старший
науковий співробітник Вашингтонського інституту близькосхідної політики. На
думку політолога, проблеми, пов'язані з міжнародним тероризмом, підвищенням цін
на нафту, дезинтеграцією Лівану, ірано-іракською війною і революцією в Ірані,
дуже відносно залежали від участі СРСР. Тому зменшення радянського впливу в
регіоні само не спричинить по собі кардинальну зміну в бік стабілізації [332.
134].
М. Хеллер вірно прогнозував, що Вашингтону слід бути готовим не тільки до
загострення старих, але й до появи нових близькосхідних проблем. Перше місце в
цьому списку посідала загроза з боку амбітних агресивних радикальних держав,
які намагатимуться домінувати в регіоні й протистояти американським інтересам.
Не меншу небезпеку для США становила загроза розповсюдження зброї масового
ураження, проблема контрабанди наркотиків, зростання ісламського радикалізму й
екстремізму на Близькому Сході, кожна з яких вимагала пильної уваги з боку
Вашингтона [208. 153].
Багато в чому сприяло таким уявленням вторгнення С. Хусейна до Кувейту в серпні
1990 р. і війна в Перській затоці, причини й наслідки якої визначили основні
регіональні цілі й завдання Вашингтона на десятиліття вперед, а також
пріоритетне місце серед них арабо-ізраїльського мирного врегулювання. З одного
боку, війна в Перській затоці довела, що навіть після зникнення радянської
загрози Близький Схід залишається вкрай нестабільним регіоном, і США зіткнуться
з багатьма труднощами, намагаючись захистити свої традиційні й нові інтереси в
регіоні. З іншого – перемога у війні надала Сполученим Штатам унікальні
можливості зі стабілізації регіону.
Після війни в Перській затоці США стали домінуючою силою на Близькому Сході,
головними завданнями якої стали підтримка безпеки й процвітання Ізраїлю, а
також безпека нафтових постачань за розумною ціною. Перемога у війні,
безумовно, закріпила позиції США в регіоні, проте, як підкреслював професор
Пенсільванського університету, старший науковий співробітник Інституту вивчення
зовнішньої політики у Філадельфії А. Рубінштейн, «така ситуація
- Киев+380960830922