РОЗДІЛ 2
АНТРОПОЛОГІЯ ГЕОРГІЯ КОНИСЬКОГО ЯК
ПРОБЛЕМА ДУШІ І ТІЛА
2.1. Інтерпретація людини через співвідношення мікрокосму та макрокосму
У XVII – XVIIIст. в Україні сформувалася філософія епохи бароко, яка органічно
поєднала в собі елементи містичної філософії з ренесансно-гуманістичними й
реформаційними ідеями XIV – XVIст. Саме філософська школа Києво-Могилянської
академії звернулася як до духовної творчості книжників княжої доби, українських
гуманістів, діячів братств, Острозького культурно-освітнього осередку, так і до
здобутків західної філософії. Тобто, спираючись на існуючий рівень розвитку
філософії та вітчизняної духовної традиції, її професори зробили спробу
перенести досягнення західної науки на національний ґрунт. “Поскільки країна
рівночасно була у своїй соціальній і політичній структурі частиною
європейського світу, постільки українці прагнули до синтезу між Сходом і
Заходом” [114; 9]. Така асиміляція була поки дуже вибірковою і мала за мету
створення філософії, в якій би стара традиція не лише стала живою й актуальною
для української людини барокової доби, а й змогла б задовольнити її духовні
запити, відкрити шлях до філософських пошуків. Саме така оновлена християнська
філософія сприяла потужному розвою тогочасної української духовної культури в
усіх її проявах. Отже, в першій половині XVIIст. Україна вступила в річище
світової культури з характерним для останньої прискоренням розвитку науки. В
цей період істотно розширилися ідейно-світоглядні обрії освічених верств
України, а філософська національна культура піднялася на новий, вищий рівень.
Це стало наслідком того, що в цей час замість традиційної теологічної проблеми
“Бог – Людина” на перший план виступає проблема “Людина – Світ – Бог”, що
значно змінює підхід до філософії: у натурфілософії помітно тяжіння до
експериментального дослідження явищ природи, посилюється інтерес до досягнень
новітньої науки, особливо астрономії і фізики, торує дорогу природознавство.
Проте у власне висуненні тих чи інших філософських питань, їх розв’язанні
простежуємо в більшості орієнтацію на схоластичні вчення різних західних шкіл,
тобто в межах барокової схоластики спостерігалося тяжіння до тих мислителів,
які у своїх вченнях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили
з’ясуванню проблем метафізики. Так, притаманний вітчизняній філософській
традиції неоплатонізм ускладнено й доповнено в Києво-Могилянській академії
арістотелізмом. На основі такого синтезу формується відповідна картина світу,
вчення про абсолютну особистість доповнюють детальними вченнями про форми
індивідуального буття. Людина як визначальна суспільна сила, носій творчої
енергії, що живе всією складністю піднятих у той час ідей, набуває особливого
значення: утверджується цінність людської особистості, критеріїв її
життєдіяльності, земного буття людини. Проте епоха бароко розкрила й трагічну
внутрішню боротьбу протилежних і неоднорідних за своєю природою душевних сил
людини. Безпосередньо це знайшло своє вираження в етизації пізнавальної
проблематики, де центральним було питання: як праведно, правильно і щасливо
жити?
У прагненні до розкриття цього питання українські мислителі доби бароко цілком
не прийняли ні практицизму раціоналістичних етичних вчень Західної Європи, ні
містичного заперечення самостійної здатності людини до самопізнання. Вони брали
до уваги нововведення: узгодження людської моралі з приписами розуму та
здорового глузду, з потребами суспільства і реаліями земного буття, проте
акцентували на участі надсвітових засад як надіндивідуальних форм в утворенні
одиничного й особистого буття; утвердження пріоритету Божественного розуму над
людським. У зв’язку з цим видається цікавим розв’язання українськими вченими
проблеми сенсу життя людини і досягнення нею щастя.
У період переходу до філософії Нового часу в Києво-Могилянській академії
прочитано курс Георгія Кониського, який за структурою і способом постановки
багатьох розгляданих проблем значною мірою зберігає характерні риси барокової
схоластики. Водночас у ньому чітко проглядаються елементи ранньопросвітницької
філософії. Зокрема Г.Кониський під час читання латиномовного курсу “Філософія,
відповідна за числом до здібностей, поділена на чотири частини, що охоплюють
логіку, етику, фізику і метафізику, викладена у Київській Академії за часів
керівництва Тимофія Щербацького, найславнішого Керманича, найдоброчеснішого
Вихователя цієї Академії, починаючи з 20 вересня 1749 року” („Philosophia iuxta
numerum quatuor facultatum quadripartita, complectens logicam, ethicam,
physicam et metaphysicam tradita in Academia Kiioviensi sub auspiciis
illustrissimi Domini Thymothei Szczerbacki eiusdem Academiae Nutritoris
munificentissimi anno 1749 Septem. 20”), знайомив учнів з поглядами Г.Лейбніца,
Х.Вольфа, Р.Декарта, П.Гассенді, Ф.-Х.Баумейстера. Загалом Г.Кониському як
префекту і професору філософії належать два варіанти курсу філософії, проте
зберігся в рукопису лише другий, який він викладав 1749 – 1751 рр. Поділяючи
думку попередників з Києво-Могилянської академії – Й.Кононовича-Горбацького,
Ф.Прокоповича, М.Козачинського щодо ідеї “подвійної істини”: богословської та
філософської, які можуть існувати незалежно одна від одної, професор у своєму
курсі пояснює лише “земні”, природні речі, а всі надприродні відносить до
компетенції теологів.
Такі тенденції новітнього раціоналізму виявилися й у вченні Г.Кониського про
людину, яку він розглядає як один із світів. Створений Богом світ, за уявленням
барокової людини, мав складну ієрархічну будову і уявлявся цілісним
впорядкованим організмом,
- Киев+380960830922